***
Працюючи продовж 1962-1965 років у Львівському музеї українського мистецтва (нині – Львівський національний музей), я збирав матеріали про життєвий і творчий шлях львівських мистців, готував для журналу "Жовтень" (нині – "Дзвін") статтю про тоді ще молодого скульптора Дмитра Крвавича. Тож не дивно, що часто бував у його майстерні.
Від Крвавича почув розповідь про його першого вчителя малювання Ярослава Красневича, – людину тонкого складу душі, з добрим фаховим вишколом – перед Другою світовою війною навчався в Академії красних мистецтв у Кракові. Крвавич наголошував, що саме Я. Красневичу завдячує своїм остаточним вибором мистецького шляху.
Влітку 1970 року в Картинній галереї побачив Дмитра Крвавича, який розмовляв із незнайомим мені чоловіком. Коли підійшов до них, скульптор сказав:
– Познайомтесь, Богдане, з художником, про якого вам не раз згадував: Ярослав Красневич, мій учитель з молодих років. А про Богдана Гориня ви, напевне, чули, – звернувся він до Красневича.
Я з цікавістю глянув на обличчя, яке притягувало магнітом якоїсь особливої теплоти і людяності. Та зустріч у Картинній галереї відбулась невдовзі після встановлення у парку ім. Б. Хмельницького Монумента бойової слави Збройних сил СРСР. Дмитро Петрович запитав мене, чи бачив я монумент. Я відповів, що не бачив, бо мешкаю у Ходорові, не маю змоги часто бувати у Львові.
– У такому разі оглянемо, якщо ви не заперечуєте, – звернувся він до мене. Я радо погодився.
Від Картинної галереї (нині – Галерея мистецтв) до парку ім. Б. Хмельницького вирішили йти пішки. Дорогою Д. Крвавич запитав мене, чи була можливість у таборі читати книжки і журнали. Я розповів, що мордовський концтабір № 11, де я відбував покарання, жив активним інтелектуальним життям, яке мало чим відрізнялося від життя у великій зоні – хіба тим, що люди там почуваються вільнішими в спілкуванні. Навів кілька цікавих епізодів із життя табору.
На відміну від Крвавича, який, можливо, шкодував, що зачепив драстичну тему, Красневич слухав мою розповідь дуже уважно, з виразу його очей я зрозумів, що маловідомий світ мордовського табору його зацікавив.
Слово за словом, і ми підійшли до монумента. Обійшов його, оглянув з усіх боків. Мені не сподобався обеліск, на якому були наче наклеєні постаті вояків, що уособлювали різні види військ. Ця наклеєність видалась мені штучною, формально невиправданою. Не сподобались також горельєфи з присадкуватими солдатами. І тільки образ Матері-Батьківщини привернув мою увагу як єдиний вдалий компонент монумента.
– Ну то що скажете? – запитав мене скульптор з характерною і неповторною крвавичівською інтонацією, коли, оглянувши монумент, ми вирушили до міста. Ні з того ні з сього я раптом випалив таке, з чого сам здивувався, бо ці слова не були результатом моїх роздумів, а вирвались наче з підсвідомості:
– Багато треба було б динаміту, щоб висадити той монумент у повітря!
Я сказав це якось спонтанно, наче жартома, і побачив, що обличчя Красневича, наче від сонця, засвітилось в усмішці, а обличчя Д. Крвавича стало невдоволено-похмурим, а навіть сердитим.
– Ну що ви таке кажете, – не приховував роздратування скульптор. – Я про мистецькі якості запитую.
Треба було якось згладити ситуацію, тому переповів свої враження від усіх елементів монумента, які, на мій погляд, не становили органічної цілості, намагався обґрунтувати свої думки про невдалу форму обеліска, стели з горельєфами вояків двох армій, і тільки образ Матері-Батьківщини відзначив як єдино вдалий.
Щодо моїх міркувань Д. Крвавич зробив деякі коментарі, сказавши, що свідомо подав і радянських, і німецьких вояків однаково куцими, зображаючи їх без пафосу. Розмова якось не клеїлась.
Про цю зустріч так докладно згадую тому, що вона прихилила до мене серце Ярослава Красневича. Під час розмови з Крвавичем відчував його підтримку, він не приховував зацікавлення усім, що я говорив, погоджувався з моїм аналізом монумента, в якому не було цілості, кожен компонент існував сам по собі, окремо. Коли прощались, Красневич запитав мене, чи не міг би я приїхати до Добромиля. Тим часом підійшов трамвай і я поїхав на вокзал, щоб встигнути на приміський поїзд Львів – Ходорів.
До 1976 року я працював на різних фізичних роботах і щойно тоді, коли моєю долею зацікавився керівник Московської гельсінської групи Юрій Орлов, мене взяли на роботу в Картинну галерею, де, крім іншої роботи, доводилось організовувати й влаштовувати виставки. Майже на всі нові виставки приходив Ярослав Красневич. У таких випадках він просив когось із чергових, щоб покликали мене, і ми разом ходили залами експозиції, ділились враженнями.
Під час тих зустрічей мова була не тільки про мистецтво. Пан Ярослав майже щоразу приносив мені по кілька віршів французьких поетів, якими він захоплювався. Серед моїх паперів зберігаються переписані його акуратним почерком переклади поезій Шарля Бодлера (1821-1867). Не знаю, чиї це були переклади, але вони мене дуже вразили. Не насмілювався запитати пана Ярослава, чи знає він французьку і чи не займається, бува, перекладами, але його захоплення поезією наводило мене на думку, що, можливо, крім малярства, він писав вірші. Якщо це навіть не так, то у будь-якому разі поезія була важливою частиною його духовного світу. Захоплення поезією, як і малярством, було глибинне, органічне, часткою його єства, ними він жив, вони творили його світ прекрасного.
Переписані від руки переклади віршів Ш. Бодлера вражали високою художньою майстерністю, глибиною думки і досконалістю форми. Розмова про поезію відкрила мені нового Ярослава Красневича. Досі я думав про нього тільки як про вчителя Дмитра Крвавича, як про мистця, якому обставини життя, що затиснули його міцним обручем, не дали змоги повністю реалізувати себе, вийти на широку мистецьку арену. Тепер мені відкрилась людина із широким поглядом на здобутки світового красного письменства, з розумінням ваги і краси поетичного слова.
Тут мимовільно спадають на думку імена мистців, з якими Я. Красневич мав багато спільного. Пригадую, як на початку 1960-х років під час моєї праці в Будинку народної творчості приходив до мене Роман Турин, щоб висловити своє захоплення молодими поетами – Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Віталієм Коротичем, великі добірки творів яких надрукувала "Літературна газета". Тепер я зрозумів, що не тільки Роман Турин, а й Ярослав Красневич був захоплений яскравим творчим спалахом молодої української поезії. З пам’яті читав йому неопубліковані вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка. Його обличчя випромінювало радість, нам важко було розходитись, а за якийсь час, після відкриття чергової виставки ми знову ділились враженнями про високі злети окремих мистецьких і літературних талантів – без огляду на час і країни, які дали їм життя.
Перед моїм внутрішнім зором – благородні обличчя творців львівської школи українського мистецтва Романа Сельського, Вітовта Манастирського, Омеляна Ліщинського, Олекси Шатківського. Глибоке розуміння й відчуття прекрасного, високий рівень інтелігентності, широта ерудиції, багатство духовного світу дають право поставити в цей ряд ім’я людини великого серця і багатства душі – Ярослава Красневича.
Богдан Горинь
Не тільки про себе. Книга друга. Частина ХХХ.
