Йосиф Федорович Федецький. Добромиль, 2014 рік.

Зустріч з Йосифом Федоровичем Федецьким збентежила мене до глибини душі. В цій скромній людині “поважного віку” я візуально простежила всю історію Добромиля, де роки, факти і події були чітко розставленні, наче шахматні фігури.

Кожної з них торкався теплий погляд людини з багатим життєвим досвідом, а духовну гармонію доповнював словесний виклад не хаотичний, а чітко послідовний. Із затамованим подихом я слухала розповідь звичайного земного труженика, який і далі прямує стежиною своєї долі, визначеної Всевишнім. Тому вважаю своїм обов’язком зробити для читачів часопису “Ватра” словесно-уявну подорож у старовинний Добромиль, в якому легендне минуле покірно поступається сучасності.

Народився Йосиф (Юзеф) Федецький в 1924 році в багатодітній сім’ї, де кожен змалку пізнав істину свого призначення на землі. Батьки завжди вважали своєю рідною землею маленьке село Катино, що знаходиться у самій глибинці Карпат, які сторожно оберігають здорову ауру своїх поселян. Жили тут працьовиті газди, які свято дотримувались законів Неба і Землі. Все село було, немов одна родина; радість і горе кожен сприймав, як своє власне. Сьогодні це звучить пафосно, старомодно і незвично, чи не так? Той райський куточок був оповитий ласкою Всевишнього; ліс дарував розмаїту поживність і квітково-трав’яні ліки, а примхливо невгамовна річка Катинка була щедра на рибу і раки. Молозясті руки катинців з любов’ю обробляли землю; вона була їх годувальницею. Тяжка праця забирала силу, здоров’я, але полегшення не приносила. Тому багато свідомих господарів мігрували до Америки на заробітки, щоб якось “вийти” із злиднів.

Така доля чекала батька і дідуся Йосифа. Після десяти років перебування в заокеанській країні вони повернулися в рідне село, яке майже не змінилося. Більшість селян бідували, жили в курних хатах. Згодом батьки купують у Добромилі хату. І вся родина на постійно переселяється жити в місто.

Добромиль поволі, але владно зміцнював статус міста. Цьому сприяла залізна дорога, що сполучала Добромиль із західними містами. На Саліні успішно проходив процес видобування солі, яка стала важливим продуктом торгівлі не лише в Україні, але і за її межами. Солевари працювали у три, а то і в чотири зміни. Щоденний гудок о шостій годині ранку сповіщав про початок трудового ритму міста. Відома пивоварня, що знаходилась на Гучку, теж вела торгівлю своєю продукцією, яку вивозила вагонами до Перемишля і далі.

Пан Ліхман заснував лісопильний завод, який згодом став іменуватися ДОКом. Його продукцією була тара – дерев’яні ящики. З 1958 року комбінат розпочав виготовляти меблі. Авторитет і заслужене визнання до меблевиків прийшло з випуском спалень: “Добромиль”, “Любава”, “Оксана”. Спальні набори були представлені на міжнародних виставках, неодноразово нагороджувалися дипломами, грамотами й іншими відзнаками. Очолював підприємство істинний українець, справжній далекоглядний господар Роман Григорович Тур. З настанням демократичної влади посаду директора займали інші, які не вміли (може не хотіли) зберегти все те, що накопичувалося роками, не переживали за працьовитих меблевиків, дбали про власні інтереси. І деревообробний комбінат поволі занепадав. Почалось безробіття, а з ним все те, що спотворювало диття добромильчан.

Пан Йосиф із внутрішнім хвилюванням торкається сьогодення, де є багато господарів, але немає господаря від Бога, чесного, відданого інтересам нації не на словах, а на ділі. Успадкувавши від батьків принципи християнської моралі, він усе своє життя залишається правдивим, добрим і побожним.

Його дитинство та юність припали на важкий період у житті як рідного міста, так і всієї країни – друга світова війна. “Був початок осені 1942 року… Молодь забирали до Німеччини… Коло ДОКу містилася стара шопа, де “пересортовували” молодих хлопців і відправляли пішки до Перемишля. Євреїв, між якими були і старші, забирали в гетто, де вони жили і ходили на ДОК на роботу. Полонені не мали права і кроку ступити на хідник (тротуар), ходили тільки дорогою. В кожного на руці була біла пов’язка із шестикутною зіркою. А 17-18 листопада окупанти вивели всіх до залізного мосту, роздягнули і заставили копати яму. Потім розстріляли і засипали землею. Стояла варта і не підпускала до насипу. Декілька днів було чути стогони… “, – з болем в душе згадує цю трагічну подію, очевидцем якої був молодий юнак. Мій співрозмовник і посьогодні долає великі відстані світлинами пам’яті до тих далеких і таких близьких часів, робить власний порівняльний аналіз. І до речі повчальний.

Пекарня Касіяна випікала хліб за рецептами прабатьків. У склепах були різні солодощі міської цукерні. Міський уряд акумулював усю промисловість. У крамницях торгували здебільшого жиди. Понині ще стоять жидівські будинки по вулиці Галицькій (колишня Червоноармійська), що складають суцільну будівлю. У міській ратуші знаходилась адміністрація міста. Після війни Добромиль був районним центром, у який входили села: Юрків, Військо, Великій, Квасина, Трушевичі, Мігово. В 1966 році район був приєднаний до Старосамбірського.

Так, як у Добромилі жили українці, поляки, жиди, то і кожен ходив до свого духовного осередку, не принижуючи віроісповідування один одного. Центром духовного життя був кляштор (монастир оо. Василіан). Симфонія монастирських дзвонів, що лунали щонеділі й на свята, розносилась по всій добромильській окрузі.

В Добромилі функціонувала польська школа, хоча вчились у ній українці, і жиди. Були жіноча і чоловіча гімназії, де перевагу знов таки мали поляки, але здібні і обдаровані українці теж мали можливість навчитись. Навчання було платне і не кожному “усміхалось щастя”. Йосиф Федорович здобував спеціальність слюсаря приватно у пана Маліцького впродовж трьох років, одночасно навчаючись у промисловій (вечірній) школі. Трудову біографію він розпочав слюсарем на ДОКу.

Час біжить дуже швидко, гублячи дорогою коштовні перли християнської моралі, що були підгрунтям духовної культури. Навіть швидкоплинна Вирва уповільнює свою “ходу” через шалену руйнацію цивілізації, що забруднює екологію довкілля. Та й машин можна було полічити заледве на пальцях двох рук. Колись містом їздили брички, в які були впряжені одна або дві пари доглянутих коней. І їздовий теж мав відповідний одяг і пристойний вигляд.

У трудовому документі Йосифа Федоровича є запис роботи в Добромильській (тоді ще) середній школі на посаді завгоспа, який у всьому знав толк. Може тому заступник директора запропонував йому уроки трудового навчання. Він любив дітей і легко сходився з ними, а останні плати йому тим же. Вчив учнів слюсарної і столярної справи. По-батьківськи радів кожній самостійно виконаній вихованцями операції або деталі. Волею волі через певний період часу він повертається на перше місце праці і працює механіком.

У кожній ділянці роботи він був неперевершений, ним керувало почуття обов’язку перед Богом, нацією, собою. І, мабуть, істина життя, яку пізнав у дитинстві, він проніс через усе свідоме життя, не зрадивши її.

Разом з дружиною Стефанією вони виховали троє дітей, прожили більшу половину сімейного життя, наповненого повагою, злагодою і взаємністю. В народі кажуть, що щастя  – це мить і треба її розтягнути на все життя. Вочевидь, і в цьому йому слід віддати належне.

Пан Федецький гортає в пам’яті події минулого, скидає з плечей тяжбу літ і молодим поглядом оглядає прожитий і пережитий шмат життя.

По хвилі каже: “Я прожив так, як хотів: збудував хату, виростив дітей і дав їм освіту. Вони заробляють собі на життя чесною працею. Так заробляв я і мої батьки. Тепер маю потіху з онуків і правнуків, а їх у мене аж по сім. Я жив у мирі та злагоді з людьми. Я нічого не хотів би поміняти в моєму житті. Що прожив – то все моє. Найбільше мене бентежить війна на Сході України. Доля української нації терниста і згорьована”.

Йосиф Федорович, мабуть, відчув моє питання, яким я не хотіла переривати його розповідь і додав: “Молодому поколінню бажаю прожити своє життя так, як прожив я. І найважливіше, щоб люди стали добрішими одні до одних”. Дай, Боже, щоб ці слова знайшли своє втілення у житті.

 

Вероніка Кореновська, газета “Прикарпатська Ватра”, 20 грудня 2014 року

Фото: Павло Бішко