«Я віддала свого сина в Донецьку школу, але в першу ж ніч в інтернаті його побили діти. Вихователі з цього приводу заявили, що їм бракує персоналу, який мав би дивитися за дітьми. У зв’язку з цим я почала шукати іншу школу і тоді почула від тітки про Добромиль», – згадує Антоніна. Згодом жінка знайшла у Львові лікаря для Павла, адже в порівнянні з Донецькою областю, лікування тут обходиться значно дешевше.
На Донбасі залишилися мама, а також старші дочка і син зі своїми сім’ями. 6-річний онук Павло був записаний до україномовної школи в Макіївці, проте у зв’язку з бойовими діями (влітку терористи підірвали будинок в Іловайську, де мешкала бабуся по татовій лінії), батьки відіслали його в Добромиль, де окрім загальноосвітньої школи, хлопчик ще й відвідує музичну школу по класу акордеону. Перші враження були такими: «5 вересня, ведучи онука на навчання, я сказала: «Дивися, Павлику, яка гарна школа»,- і мене здивувала його реакція: «Плохая школа, бомбоубежища нету.» Коли над нами пролітає літак, він боїться і кличе мене. Крім того, дитина досі по ночах кричить.» До сліз зворушила Антоніну збірка коштів серед батьків однокласників Павла (зібрано близько 1000 грн).
В травні 2014 року жінка планувала відвідати родичів, проте цьому завадили бойові дії у Донецьку. Складно описати, що відчувають люди, коли вони виходять з дому і не мають певності, що зможуть повернутися живими. Уже два роки Антоніна не бачила своєї матері, дітей, онуків.
Село, в якому вони досі живуть, має близько тисячі населення і розташоване при трасі між Маріуполем та Донецьком. З транспортом досить складно – автобус ходить тричі на день. Зараз цей населений пункт окуповано терористичними угрупуваннями ДНР. «Хто пішов з нашого села в ДНР? Один колишній міліціонер, п’яниця. Ще хтось, можливо, хто вірить в краще життя в складі Росії.» Село зазнало ушкоджень під час бойових дій: вибиті вікна, потріскані стіни багатьох будинків, підірвані мости, є також людські жертви. Одного чоловіка застрелили ДНРівці за те, що він перебував в стані алкогольного сп’яніння. Люди настільки налякані, що дехто втрачає глузд від страху. За словами жінки, троє її односельчан збожеволіли.
До переїзду на Західну Україну, Антоніна володіла будинком, земельною ділянкою, вела невеличке господарство (корову, свині, кури, гуси). Окрім того, улюбленим заняттям був догляд за квітами: поруч із будинком росло 62 кущі троянд. За фахом поліграфіст, вона виконувала різні роботи: «Яка була в селі робота, туди я йшла: і в садочку, і на фермі. Мій батько завжди казав: «Соромно красти, а трудитися не соромно.» Мама працювала ветеринарним лікарем, а батько – партійний, голова сільради, помер у віці 49 років. Однак, навіть при радянській владі родина спілкувалася вдома українською мовою та святкувала Різдво.
Влітку 2014 на окупованих українських територіях перестали виплачувати пенсії. Зараз люди потерпають від високих цін на продукти та холоду. Поблизу населених пунктів, де дислоковані українські війська, можна отримати допомогу. В окупованому селі з цим складніше: «В нас все розкрадають, мама розповідала, що отримала 800 г рису гуманітарної допомоги. Розплакавшись, віднесла «цей скарб» внуку», – коментує Антоніна.
Іншою проблемою є опалення взимку. Оскільки лісу немає, засобом для обігріву є вугілля. Якщо в сімейному бюджеті забракне коштів на його закупівлю, людей чекає смерть від холоду. Два роки тому в Тельманівському районі чимало одиноких людей померли від холоду в своїх хатах.
Старша дочка Валентина живе в Макіївці, проте має намір незабаром переселитися в Добромиль. Вона звільнилася з роботи на газовій службі, оскільки перевіряти стан лічильників останнім часом означає кожного разу наражати своє життя на небезпеку: під обстрілом, між розтяжками і з картою бомбосховищ в руках.
Син Антоніни виявив бажання записатися добровольцем в один із підрозділів української армії, проте в цей час появилася на світ друга донька, про яку разом із дружиною, сином та бабусею мусив піклуватися. Наступного дня після народження дівчинки через бомбардування пологового будинку породіль евакуювали в бомбосховище, тому забирати дружину з донькою під обстрілами прийшлося саме звідти. Родина не хоче покидати свого будинку: «Якщо на мій дім впаде бомба, я залишуся в нім»,- каже невістка.
Антоніна розповідає, що з багатьма знайомими контакти обірвалися через розбіжності в політичних поглядах:
«Якось, вже під час війни, я їхала в автобусі в Тершів і подзвонила мені знайома, вчителька з вищою освітою, і питає:
– Как ты?
– Все нормально, все добре.
– Почему ты меня обманываешь?
– Ти мене знаєш 30 років, навіщо мені тебе обманювати? Ти чуєш, що я їду в автобусі і розмовляю з тобою російською. Я вийду з автобуса і піду собі і нічого мені ніхто не скаже.
– Это все неправда.»
або:
«Питають мене, що я снідала, я кажу: «Добре поснідала, відкусила онукові ніжку.»
Деякі знайомі скаржаться, що нема пенсії. Але ж коли ДНР йшло до влади, воно мусило на щось розраховувати. Ніхто не дозволить держави в державі. Якщо б не Росія, прихильники ДНР не мали б чим воювати. Хоча ця країна вважалася одним із гарантів Будапештського меморандуму, вона захопила наші землі. Під час окупації Криму корінне населення, татар, ніхто не питав, як і при Сталіні.
«А хіба таких, як я, питали?» Хто кликав Росію? Після розпаду Радянського Союзу хто був у владі раніше в нас, той і лишився, ті ж люди отримали більші земельні частки та сільськогосподарську техніку. Моя мама такої ж думки: «Чого б я звала Росію? Я українка, в мене 50 років стажу, я отримувала пенсію, для чого мені Росія?»
В нашому селі не було проблем із мовою, кожен розмовляв, як хотів. Після проголошення незалежності України документація поступово переводилася на українську мову. В дитячих садочках вчили українську та російську мови. Мовні проблеми штучно створені. Якщо ви їдете в Польщу чи Францію, ви ж не кричите на вулиці: «Я россиянин, я хочу по-русски разговаривать. Зачем мне ваш польский и французский?» Ти мусиш поважати цю країну. Вдома розмовляйте хоч на івриті, але є одна державна мова.»
Жінка вважає себе не націоналісткою, а патріоткою. Не люди є винними в цій жахливій ситуації, а влада. Адже найбільша кількість мільйонерів та мільярдерів саме з Донбасу. Східна Україна дуже багата на природні ресурси, там є практично все, однак більшого хаосу, корупції та безкарності, ніж в Донецькій області, в Україні нема. «Нас розділили штучно і розділила нас влада, яка краде. Янукович нікого настільки не підвів, як нас, жителів східних областей України, оскільки саме ми пригріли змію на грудях.» – каже Антоніна.
На думку жінки, проблема сучасного кардинально розділеного українського суспільства полягає в критичному браку контакту: «На Заході можна почути: «Сепаратисти на Сході хочуть Росії»,- а там кажуть: «Оці западенці працювати не хочуть, їздять по заробітках, а ми тут трудимося на їхню пенсію.» Для того, щоб досягнути порозуміння між людьми, треба більше спілкуватися і ламати такі стереотипи.»
Демонстративною для Антоніни стала така побутова ситуація: «Якось в Старому Самборі міліціонер попросив жіночку не торгувати біля Білого Дому, оскільки це заборонено, але дійшло до того, що саме вона його прогнала і почала мені жалітися. Я кажу: Жіночко, ви будьте щасливі, що ви живете тут. Якщо б це відбувалося там, де я жила, ваша розсада була б уже втоптана в асфальт і ви, може і побиті, сиділи б уже у відділку і обов’язково платили штраф.»
Протягом двох років свого проживання тут жінка не відчула жодної дискримінації чи несприйняття. Місцеві жителі постійно виявляють свою підтримку та пропонують допомогу. Антоніна знайшла в Добромилі та Старому Самборі нових друзів, намагається влаштуватися на роботу. В Донецьку область навіть за умов настання миру родина повертатися не планує.
P.S. Син Павло протягом інтерв’ю слухав на мобільному телефоні репертуар «Океану Ельзи»
Оля Угрин спеціально для сайту добромиль.орг.
Фото: Павло Бішко
