Іванна Просіцька вперше вийшла заміж у 82 роки

— Ми познайомились на стадіоні, — жартує він.

— Неправда, на полі, — заперечує дружина. — У нас із Володею городи близько, мій внизу. Він часто питав, чи не поможу йому. Я не відмовлялася.

На пенсію жінка вийшла в 74 роки. Доти працювала на Львівській залізниці. У вільний час сиділа на подвір’ї, плела вінки.

Сини Плетеницького Ігор, Микола та Андрій — у Португалії, працюють. На весілля пара нікого не запрошувала. Вінчалася Іванна в темному одязі.

— Після похорону матері приїхав один із синів, — розповідає Володимир. — Прийшов, а в хаті — Яна. Він добре до неї поставився. Сини розуміють, що я не можу жити сам. У мене — поле, господарка, а я два інфаркти переніс.

Надворі вдаряє блискавка і гримить.

— Того не треба боятися, — каже жінка. — Щоб нічого не сталося, треба взяти нитки зі старого фалону священика й обв’язатися ними.

Просіцька розповідає, що втратила страх ще в молоді роки — коли в місто прийшли енкаведисти.

— Мені тоді було 16. Після дев’ятирічки пішла санітаркою до військового госпіталю в Хирові. Матері сказали: як не піду, в Німеччину заберуть, — згадує жінка. — Пам’ятаю, із сестрою пішли на саліну (соляна шахта. — ”ГПУ”), а там до мурів людські язики цвяхами поприбивані. Енкаведисти брали вчених, старшу еліту. Визначали, хто був майстром, мав учнів. Або на дорозі зупиняться, шось спитають. Не так відповів — у машину і на саліну.

У Добромильські соляні шахти скидали замучених українців.

— Коли наших людей мордували, трактор заводили — аби ніхто криків не чув, — згадує Іванна. — Брата мого товариша Степана Писарика кинули, а він по трупах, по трупах і виліз з ями. За життя боявся про то розказувати, а перед смертю зібрав родичів і розповів усе. А в лагері одну жінку розпороли і дитину з неї викинули.

Іванна Просіцька майже чотири роки провела у концтаборі на Херсонщині. Її засудили за недостачу в продовольчому магазині. 1948-го за ту ж провину на Львівщині ув’язнили 49 осіб.

— Я й зараз на саліну часто ходжу, — зізнається жінка. У вільний час плету віночки на хрест жертв сталінських репресій.

Подружжя обробляє 37 соток городу. Доглядають за курми та маленьким бичком.

Господиня піднімається, збирається на вулицю. Чоловік подає їй парасолю.

— Він за мною страшне, — каже жінка. — Їсти без мене не сяде. День народження пам’ятає. Що мені подарував? Він сі стидає сказати. А я йому — шкарпетки, дезодорант і одеколон.

— А чому ви не взяли прізвище чоловіка?

— Ще не час, — віджартовується Просіцька.