Форум Добромиль.org

Please login or register.

Увійти

Автор Тема: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)  (Прочитано 10145 раз)

chasset

  • Ветеран
  • *****
  • Карма: 3
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 677
ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
« : 01 Серп. 2011, 19:26:19 »
  • Publish

  • Українська письменниця, перекладач, культурний діяч, авторка численних драматичних творів, етнограф. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики і брала активну участь в українському національному русі.

    До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» і «Лісова пісня». Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон-Жуана. «Лісова пісня» (1911) — вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка — не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю. І то власне натура перемагає, байдужа до трагедій.


    Слухаємо твори Лесі Українки тут:



    http://litplayer.com.ua/authors/ukrainka

    Читаємо її твори тут:

    http://www.l-ukrainka.name/uk/News.html


    http://ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/19726/%D0%9B%D0%B5%D1%81%D1%8F-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BA%D0%B0


    « Останнє редагування: 01 Серп. 2011, 19:31:08 від chasset »
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #1 : 02 Серп. 2011, 13:15:48 »
  • Publish

  • Газета "Літературна Україна" про Лесю Українку пише:

    http://www.litukraina.kiev.ua/8lesya.html
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #2 : 19 Серп. 2011, 08:11:49 »
  • Publish

  • Сайт-енциклопедія , присвячений життю та творчості Лесі Українки, наповнює  пан Микола Жарких. Тут знаходимо теж і листи Лесі Українки ( на жаль ще не всі, а їх усіх  налічується біля 900) до М.Павлика, її дядька М.Драгоманова,  до родини, до знайомих. Власне у листуванні можна дізнатися глибше і детальніше, хто така Лариса Косач, її життя, думки, мрії та цілі.



    http://www.l-ukrainka.name/uk/News.html
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #3 : 03 Бер. 2012, 15:02:53 »
  • Publish

  • Про класику, зокрема родину Лесі Українки розповідають Оксана Забужко та Леонід Ушкалов.

    http://www.youtube.com/watch?v=5PzNcFtQDw0
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #4 : 10 Бер. 2012, 09:42:09 »
  • Publish

  • http://jean123.sumno.com/reportage/lesyne-kohannya-poetesa-chotyry-roky-zhyla-u-groma/


    Напередодні 141-го дня народження славетної землячки «Сім’я і дім» завітала на гостину у її київський дім. Як жилося Лесі Українці у столичній найманій квартирі, навіщо приховувала свій чотирирічний громадянський шлюб від батьків, чому вранці пила хіба холодну каву, а також чи справді її матір Олена Пчілка була «залізною», ненависною тещею-свекрухою, – розповіла читачам «Сім’ї і дому» старший науковий співробітник Музею Лесі Українки Оксана КОНСТАНТИНІВСЬКА.

    ЛЕСЯ ПИСАЛА ВНОЧІ – ЗРАНКУ ЛЮБИЛА ПОСПАТИ

    – У цьому будинку родина оселилася 1899 року, коли Лесин батько, цивільний генерал, колишній статський радник, отримав у Києві посаду чиновника з особливих доручень при київському генерал-губернаторові. Тому ціле десятиліття життя і творчість Лесі Українки пов'язані з квартирою на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, 97, – пані Оксана веде до меморіальної частини музею. У ній відтворено інтер'єри вітальні, їдальні, кімнат Олени Пчілки та Лесі Українки. – Це помешкання Косачі винаймали, їхніми сусідами були старі друзі – родини Лисенків, Старицьких та Кониських. Неподалік від дому жив і Михайло Грушевський. Цей куточок Києва називали українським Парнасом.

     У просторій вітальні – портрети господарів, Тараса Шевченка, а в чорній рамі – Лесиного старшого брата Михайла, улюбленця матері Олени Пчілки. Великий гарнітур із м'яких меблів оздоблений темно-червоним оксамитом, долі – кавказький килим. Чималий стіл, довкола якого збиралися родичі, друзі, тут звучала музика, читали вірші. Кам'яна ваза, яку Леся привезла з Єгипту, між вікнами – велике дзеркало у красивій різьбленій рамі зі столиком, піаніно, поруч – етажерка з нотами.

    Портрет Лесі. Отакою «побачив» поетесу її друг Фотій Красицький.

    – Леся в дитинстві мріяла стати піаністкою, – каже екскурсовод, уточнивши, що всі кімнати в музеї облаштовано за детальними описами у листах сестри Лесі Українки Ісидори. – Вчилася музики лише одну зиму, але добре грала на фортепіано, імпровізувала. Проте малою застудила руки й ноги, мала туберкульоз кісток. Про кар'єру музиканта довелося забути, хоча Леся вважала, що піаністка з неї могла вийти краща, ніж поетеса.

     Стиль їдальні – відмінний від вітальні, яка є типовою дворянською. А тут – домоткані полтавські килими, плахти… Позаяк Олена Пчілка, яка більше зреалізувалася як етнограф, стала першою жінкою-академіком в Україні, найавторитетнішим знавцем української вишивки, сама декорувала інтер’єри. Яскраві жовті шпалери, столовий стіл, буфет із срібним посудом чоловіка Лесі Українки Климентія Квітки. Маленький креденс і, звісно ж, самовар, що належав близькому другові Косачів, художникові Фотію Красицькому, внучатому племіннику Тараса Шевченка по сестрі Катерині. Він товаришував із Лесею, тож написав портрет її тридцятитрьохрічної та сестер.

    – А в Лесиній кімнаті завше було галасливо! – заходимо до наступних Косачівських покоїв. – Як відомо, у самої Лесі дітей не було, та вона дуже любила племінників, дітей брата Михайла та молодшої сестри Ольги. Навіть якщо працювала, а діти прибігали до неї в кімнату, кидала все, приділяла малим увагу, – каже пані Оксана. Тим часом в очі насамперед впадає робочий стіл поетеси, обклеєний зеленим сукном, з поличкою, шухлядами та вигнутими ніжками. – Тут вона пише «Як я люблю оці години праці» та інтимну лірику, присвячену Сергієві Мержинському. Тут вона отримує звістку про його хворобу, їде до Мінська, звідки сюди ж і повертається.

     

    *Кімната Лесі Українки. «Єдина не батькова, Косачівська, а Драгоманівська, материна риса Лесі – талант до вивчення мов. У всьому іншому була схожа на батька. Делікатна, коли мовчазна, то непримітна, а коли починала говорити, то, здавалося, немає довкруж, крім неї, нікого…»

    У Лесиній кімнаті не було шпалер, просто побілені стіни – таке мала побажання. Репродукція «Мадонни» – подарунок Сергія. На прохання доньки батько замовив диван без спинки, лише з двома пружинними валиками під голову й ноги. На стіні портрет Михайла Драгоманова, кумира тодішньої молоді, видатного українського вченого, громадського діяча, дядька Лесі Українки. На журнальному столику зразок вишивки, який виготовила Леся. А ще полтавський килимок, її власна тканка з Волині, єгипетські сувеніри, гербарії і валіза, яка свідчить про мандрівне життя письменниці.
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #5 : 02 Серп. 2012, 07:44:06 »
  • Publish

  • Рецензію Євгенії Кононенко, нашої перекладачки, письменниці та літкритика, на книгу-дослідження Оксани Забужко про Лесю Українку " Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті мітологій"  "Факт" , 2007 , Київ   
      можна почитати тут:

     
    

     

    http://krytyka.com/cms/upload/Okremi_statti/2010/2010-07-08/Kononenko-2010_07_08.pdf
    « Останнє редагування: 02 Серп. 2012, 08:02:47 від chasset »
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #6 : 16 Вер. 2012, 08:40:00 »
  • Publish




  • Проводиться поетично-мистецьке свято «Лісова пісня» щороку на початку серпня – уже дванадцятий рік підряд. Вважайте, традиція. Цьогоріч його можна назвати ювілейним – бо виповнилося 100 років від часу публікації «Лісової пісні». Учасниками свята є не лише волинські митці (письменники, актори, виконавці народних пісень), запрошуються літератори з інших областей, а також із сусідньої Білорусі та Польщі. Цього разу були гості з Івано-Франківщини, Львівщини, Вінниччини, Херсонщини, Рівненщини й Берестейщини.

    Відкриття свята відбулося біля пам’ятника Лесі Українки в центрі Ковеля. Після цього – покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку, який у Ковелі особливий. Вважається, що це найбільший пам’ятник Кобзареві. Розташований монумент у мальовничому місці – на пагорбі біля річки Турія.

    Шевченко мав відношення і до Лесі Українки, і до Ковельщини. Адже в сім’ї Косачів існував культ Кобзаря, а в творах Лесі Українки можна віднайти шевченківські мотиви. Існує версія, частково підтверджена документально, ніби Шевченко, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, побував на Ковельщині, щоб зробити малюнки місць, пов’язаних із князем Андрієм Курбським.

    Першого дня гості свята відвідали музей-садибу Лесі Українки в Колодяжному, а ввечері провели творчу зустріч із ковельчанами. Наступного дня вони через села Білин та Скулин, які часто відвідувала Леся, їздили до озера Нечимного (чи Нечимлого – так його колись іменували місцеві жителі) до музею «Лісової пісні». Кульмінація святкування – виступи письменників, театральних груп і фольклорних колективів біля Нечимного. Одне слово, свято змушує «повернутися» до Лесі Українки, творчість якої досі залишається актуальною.


     Однак усе таки – чому музей-садиба Лесі Українки? Адже не Леся в цій садибі грала першу скрипку, а її мати Олена Пчілка.

    Взагалі, як на мене, ми не поцінували належним чином цю мужню й дієву жінку. Незважаючи на чималі труднощі, вона виховувала своїх дітей (а у неї їх було шестеро) свідомими українцями. Маєток Косачів у Колодяжному став своєрідним «університетом українства». Фактично Олена Пчілка витворила першу в інтелігентному середовищі українську сім’ю. Хоча її чоловік переважно спілкувався російською мовою і до кінця життя не навчився добре розмовляти українською.

    Завдяки Олені Пчілці Колодяжне стало місцем постійного спілкування провідних українських інтелектуалів того часу. Тут бували письменники Модест Левицький та Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, художники Іван Труш та Фотій Красицький. Косачі підтримували дружні стосунки з родиною Івана Франка.

    Про великий вплив Олени Пчілки на Лесю Українку говорив Дмитро Донцов: «Порівняймо ідейний світ Олени Пчілки з світом її доньки і побачимо вражаючу подібність думок, настроїв, тем, навіть окремих виразів… І мати, і донька – мали боєву вдачу, дарма, що одна «ніжно» називалася Пчілкою, а друга Лесею. І одна, і друга захоплювалися головно конфліктами різних людських пород, націй, не кляс тої самої природи. В обидвох велике значіння має момент – «поєднання з громадою» окремої одиниці. В обох відраза до пасивної моралі непротивлення злу. Обидві замилувані в натурах активних протестантів, обидві надихані незнаним, або рідким, в нашім письменстві духом суворого патетизму… Обидві кохалися в конфліктах, в супротивностях духовного характеру… Спільна була загальна тонація, настрій їх душ – матері і доньки. Відзеркалюється ця спільність і в деталях». Охочих відсилаю до цитованої статті Донцова «Мати Лесі Українки», де чудово сказано про значення цієї особистості в українській культурі.

    Певно, музей у Колодяжному варто було б назвати музеєм-садибою Косачів. Діяльність цієї сім’ї є для нас вагомою. Зрештою, і повчальною. Не треба забувати, що Леся Українка – плід цієї сім’ї. Хай і найкращий! Але ж були інші плоди. Згадаймо, наприклад, Ізидору Косач, трагічне життя якої ще чекає на перо романіста. Були в її житті й сталінські табори, і співпраця з оунівцями-мельниківцями, й еміграція… і горда відмова представникам радянської влади, які припрошували її приїхати в СРСР на відзначення століття від дня народження Лесі Українки.

    Розумію, ніхто нині не перейменовуватиме музей у Колодяжному. Це вже бренд. Але чи не варто хоча б переробити його експозицію? Звісно, дещо робиться в цьому плані. Нині тут більше представлено матеріалів, що стосуються родини Косачів, ніж то було в роки минулі. Та чому б не зробити окремий зал, присвячений Олені Пчілці? Хіба вона цього не заслуговує? Та й площі музею дозволяють…

    Власне, про музей. Там залишилися два автентичні приміщення – «сірий будинок», який часто займала Олена Пчілка, а також призначався для гостей, і «білий будинок», у якому жила Леся Українка. Головний будинок не зберігся. У 1943 р. німецькі окупанти розібрали його задля господарських потреб. Зрештою, окупант є окупантом – яке йому діло до культурних цінностей підкореного народу. Будинок цей так і не було відновлено. На його місці у 1980-х роках побудували приміщення для музею. Можна критично поставитися до цієї споруди – не дуже вона вписується в навколишнє середовище. Але добре, що є хоч така.

    Музей у Колодяжному – не просто музей. Тут також проводяться різноманітні культурно-мистецькі акції. Поступово він перебирає на себе функції культурного осередку села й навколишньої округи.

    Після екскурсії я поцікавився, чи багато людей відвідують музей. Почув відповідь: від 30 до 40 тисяч у рік. Багато це чи мало? Чомусь пригадалося містечко Кременець, де є музей Юліуша Словацького. Буваючи там, я майже завжди бачу в центрі міста один-два автобуси з Польщі. Навіть дітей поляки привозять на екскурсію «до Словацького». За останні роки в Кременці з’явився не один готель, розрахований на польських туристів. Одне слово, поляки сюди часто навідуються, щоб пошанувати свого поета. І це при тому, що до Кременця їм добратися доволі складно. Натомість Колодяжне розташоване на трасі, де великий рух транспорту. Через нього їдуть на Ковель, на митницю Ягодин, на Білорусь, на Шацькі озера. Якби хоча б кілька відсотків із тих людей, які прямують через Колодяжне, відвідували музей, картина була б дещо іншою. Але це вже інше питання – про притомність нації. На жаль, вона в нас далеко не така, як у сусідів-поляків. Хоча, здається, трохи краща, ніж у білорусів.

    До речі, коли ми покидали Колодяжне, в очі впав новенький будиночок біля траси, побудований у стилі псевдофахверку. Незабаром тут має з’явитися придорожній ресторанчик. А може, вже й з’явився. Не хочу узагальнювати, але це, як на мене, ще один вияв нашої національної непритомності. Взагалі українські бізнесмени полюбляють будувати хатки й ресторанчики у псевдофахверківському стилі. Звідки це у них? Підозрюю, від популярного радянського фільму «Все той же Мюнхаузен», який знімався у німецькому місті Верніґероде, де на кожному кроці фахверк і де навіть ратуша побудована у фахверковому стилі. Певно, у наших бізнесменів виробилося уявлення, що фахверк – це Європа. Але навіть у Німеччині, на батьківщині фахверку, цей стиль поширений лише в окремих регіонах. Ви його не знайдете ні в Берліні, ні в барочному Дрездені, ні на згадуваному острові Рюґен. Тут є свої традиції, у т.ч. в архітектурі. Ними пишаються, їх культивують. А в нас псевдофахверк – писк моди. Бездумно беремо чуже, забуваючи про своє. Принаймні для мене псевдофахверк у Колодяжному – це як на корові сідло.

    Але у нас ще щось є автентичне чи близьке до автентики. Хоча б свято «Лісова пісня» на березі Нечимного. Правда, драма-феєрія «Лісова пісня» – не лише автентика. Це один із небагатьох у нашій літературі творів, який поєднав європейську культурність із українською автентичністю. Більше того – це твір пророчий. Можливо, щоб зрозуміти це, треба побувати біля Нечимного, яке майже відірване від цивілізації, побродити лісовими стежками біля нього, надихатися лісовим повітрям. Й почути, як співають поліщуки. Поліські пісні різняться від «традиційних» українських. Є в них щось дуже давнє, таке, яке йде зі староруських часів, а, може, і глибше.


    Та повернемося до «Лісової пісні» – твору, направду, містичного, як і містичне й Нечимне. Адже писала цей твір Леся далеко від України, в Грузії. Писала, бо не могла не писати: образи Полісся стояли в неї перед очима. І написала «Лісову пісню» в творчому горінні – за дванадцять днів. А потім важко хворіла. Письменники знають: саме так народжуються вартісні тексти.

    Бродячи біля Нечимного, я подумав, що твір Лесі Українки – це величний гімн природі, розповідь про те, як цивілізація руйнує природність, за що остання їй безжально мстить. Сама ж природа в творі постає «язичницькою», одухотвореною. За кожним природним об’єктом стоїть свій дух. І людина має жити в злагоді з ними. Такою людиною у драмі є дядько Лев. Його смерть – це кінець гармонійних відносин між людиною та природою. Вона має трагічне продовження – гине людський світик на березі поліського озера. Леся Українка ніби попереджає: дисгармонія між людиною й природою, відірваність від природи, зрештою, руйнування природи закінчиться трагічно для самої людини. Нині ця ідея звучить актуально, особливо після появи «Римського клубу». Але на початку ХХ ст., коли була написана драма-феєрія, освічені люди вірили в прогрес, у те, що людина має безмежні можливості у перетворенні світу. Тому ідея краху людства через його дисгармонію з природою не сприймалася. У цьому сенсі Леся Українка (свідомо чи несвідомо) випередила свій час.

    Принаймні можливе й таке прочитання «Лісової пісні». Проте, як справжній літературний шедевр, драма має комплекс ідей та смислів, котрі можуть отримувати різну інтерпретацію.

    І на завершення таке. Під час свята була озвучена цікава інформація про театральні постановки «Лісової пісні». Ця драма йшла на сценах багатьох країн світу. Не так давно збиралися поставити її в Росії. Однак відомий актор Олег Табаков заявив, що ця п’єса не є актуальною. Відповідно, її не поставили. А й справді, чи може для Росії, яка жорстоко експлуатує природні багатства, бути актуальною «Лісова пісня»?



    Петро Кралюк
    http://litakcent.com/2012/09/13/jazychnycke-kolodjazhne/
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #7 : 28 Лют. 2015, 23:00:42 »
  • Publish

  • Леся Українка: на пагорбах Грузії

    Олександр Карпенко


    25 лютого виповнюється 144 роки від дня народження Лесі Українки, світоча нашої духовності, великого поета, перекладача, культурного і суспільного діяча. Все життя вона прагла чистоти, висоти . І знаходила їх — не тільки в рідній Україні, а й у Грузії. Їй здавалося, що тутешні численні фортеці та природні перешкоди надійно заховали її від хвороби, з якою вела виснажливу тридцятилітню боротьбу, а також від смутку трагічно втраченого кохання до Сергія Мержинського. І справді, почувалася вона тут набагато краще, ніж удома, чи в Єгипті або в Італії, куди теж виїздила на лікування.

    Грузія подовжила їй життя. І коли це життя добігло кінця, першою заплакала над її домовиною…

    Леся приїхала сюди разом зі своїм нареченим Климентом Квіткою у вересні 1903 р. Кльоня, як вона його лагідно називала, страждав від сухот, вона — від туберкульозу кісток. Навіть сьогодні ці хвороби вважаються тяжкими, а тоді були невиліковними.

    Тож пара знала справжню ціну життю, коханню і часу.

    Грузію вона полюбила задовго до приїзду сюди — завдяки грузинському студентові Нестору Гамбарашвілі, який квартирував у будинку Косачів у Києві.

    Вона навчала його французької і любові до України, він її — грузинської і любові до Грузії.

    Дехто з дослідників стверджує, що Леся і Нестор покохали одне одного, бо її лірика того періоду сповнена всепроникної хвилюючої ніжності. Митцю важко приховати свої почуття. Зрештою, він цього й не прагне. Він шукає його й намагається втримати у серці якомога довше.

    Хлопець із Горі Нестор став для неї одним із дороговказів на Кавказ. Це була її грузинська доля. Може, саме спомин про щасливі хвилини, проведені з цим юнаком, і поманили її в далечінь? Вона шукала слідів Нестора, проте знайшла кохання до Кльоні…

    Разом із ним жила у Тифлісі, Телаві, Кутаїсі, Хоні, Сурамі.

    Можливо, ще якісь міста додалися б до цього переліку, якби не пробила її година.

    Періодично поверталася в Україну, виїжджала на лікування до Італії та Єгипту. Проте завжди поверталася сюди, як на другу батьківщину.

    Період, прожитий у Телаві, був найдовшим. Сьогодні це дуже гарне містечко, один із центрів туризму, куди з'їжджаються гості з усіх куточків світу. У всіх, хто опиняється на оглядовому майданчику чарівного парку Надикварі, від казкового краєвиду Алазанської долини, що простяглася вздовж білого хребта безсмертного дракона на ймення Кавкасіоні, з грудей мимоволі виривається захоплене "Ах!"

     "Проза життя тут добувається тяжко, але поезію і добувати не треба, сама оточує навколо і ось із моєї квартири видно весь Дагестан, величний білоголовий хребет, він далеко верст за сорок звідси, але в ясні дні і місячні ночі він присувається так близько, що навіть страшно робиться. Він тоді ніби привид новоствореного світу, здається легше хмар і прозоріше льоду…" (Із листа до Г. Комарової від 10 березня 1909 р. "Вона" стоїть тут неподалік. На галявинці під берестом, закута в бронзу. На обличчі — вуаль задуми і смутку. Може, саме в цю мить її думка долає чергову перешкоду на шляху до істини, а може, вибудовує конструкцію нової драми?



    У кожному разі, задум скульптора безпомильний, адже на обличчі поета ніколи не буває печаті безжурності. Вона прийшла сюди он тією стежкою зі старої частини міста, де збереглися будинки ХІХ ст. і старовинна фортеця Батоніс-ціхе — резиденція уславленого царя Кахетії Іраклія Другого. В часи правління мудрого правителя і великого воїна Іраклія в цьому місті було закладено освітянські та культурні традиції, які дожили до сьогодні. Наприклад, видатний грузинський просвітитель Давид Ректор заснував тоді філософську школу, добре відому в Європі та Азії. Всі грузини гонорові, проте у телавців ця риса набула гіпертрофованого масштабу, ще б пак — вони живуть не лише в головному місті Кахетії, яка є серцем країни, а й у столиці грузинського вина, котре, здається, тече Алазанською долиною.

    * * *



    Двоповерховий, сірий, пошарпаний, облуплений, ніби крашанка, яку почали очищати, з великим скляним балконом, що виходить на Кавкасіоне. Під ним — невеликий садочок. Директор школи Ірина Годунідзе розповіла, що школі недавно виповнилося 35 років. Перед цим приміщення займала міська лікарня і музичне училище. Заклад утримується за рахунок грошей батьків та часткової державної субсидії. Діти навчаються вокалу, гри на народних інструментах, гітари, фортепіано, скрипки. Заходимо до крихітної кімнатки, в якій мешкали Леся з чоловіком. Судячи з її розміру (наче тюремна камера), подружжя не розкошувало. Тепер тут клас вокалу. За фортепіано — дев'ятирічний Нука Таліурі, поряд із ним наставниця Ніно Ксеришвілі. "У старих стінах дуже хороша акустика, враження таке, ніби вони зберігають звуки і після співу ще якусь хвилину звучать", — пояснює Ніно. Кілька років тому приходили сюди представники української діаспори та посольства, говорили про плани щодо створення тут музею поетеси, але їх досі не реалізовано. "Ми б хотіли потоваришувати з якоюсь музичною школою з Лесиного краю..." — висловлює бажання директор закладу.



    У Телаві є ще один будинок, у якому жила Леся. До нього мене веде колишній редактор міської газети "Телавіс муамбе", краєзнавець Мері Заалішвілі. Загалом, інформація про перебування Лесі та Квітки в Грузії скупа. Дослідники черпали її переважно з листів поетеси. Проте Мері розповіла чимало нового. Вона перевела подих (ішли під гору) біля старого сірого одноповерхового будинку на вулиці Ахледіані (перед тим — Карла Маркса, 35) із меморіальною дошкою такого ж змісту, як і на музичній школі.

    Олена Ахледіані — видатна грузинська художниця. Коли Леся приїхала в Телаві, їй було 8 років. Господарем помешкання на той час був місцевий інтелігент, учитель, літератор Михайло Амонашвілі: це він запропонував Лесі і Клименту поселитися в нього за символічну плату.

    Окрім трьох кімнат, надав у розпорядження своїх квартирантів велику вітальню з фортепіано. Тож подружжя мало змогу вести доволі активне світське життя, запрошуючи в гості цвіт інтелігенції міста. Приходив брат Михайла Вано, родина Іраклія Ієралашвілі, Георгій Козманашвілі, засновник першого музичного училища в Телаві Закарія Чхіквадзе, Мартин Ієралові, Вано Пааташвілі. Останньому Леся дарувала вишиті власноруч сорочку і носові хустинки. Потоваришували з місцевим меценатом, покровителем музики князем Чиджавадзе, який жив у селі Кісісхеві. В маєтку князя відбувалися справжні фестивалі грузинського фольклору, що для Климента, який глибоко знався на класичній і народній музиці, стали новим джерелом його неперервних досліджень. Стукаю у двері будинку. На порозі постала бабуся.

    — Гамар джоба… Чи можна зайти? — запитую.

    — Будь ласка, ми гостям завжди раді.



    Довідавшись про мету візиту, стала показувати будинок: "Ось спальня, вітальня, кухня..." Звати її Єлене Манчараулі, живе тут із онуком Мамукою, студентом. Колись вона була головним технологом на виноробному заводі. А знаєте, у кого придбали Манчараулі цей будинок 1962 р.? У родини Амонашвілі! Так, у нащадків того самого Михайла Амонашвілі! Коли я це почула, мене морозом обсипало. Нарешті вдалося намацати хоч і хисткий, але живий місточок між 1909-м і 2015-м. Це означає, що у 1950-тих можна було записати спогади про Лесю і Климента з вуст самого Михайла Амонашвілі. Єлене пишається тим, що її родина виконувала роль хранителя пристанища великої поетеси, але подробиць її життя в будинку не знає. Розповіла лише, що він капітально не перебудовувався: ті самі підлога, дах, захисне металеве мереживо на вікнах. Від Амонашвілі залишилося також старе фортепіано.

    Тож цілком можливо, що клавіш торкалися Лесині пальці? Якщо трошки напружити слух, можна почути її улюблену сонату "Сі бемоль мінор" Фредеріка Шопена. Тут вона написала драматичні поеми "На полі крові", "В пущі", гумореску "Причуди музи", листи рідним. "Ми наймаємо чотири кімнати з них одна зовсім без грубки (не було ніколи) і служить кладовкою, друга страшно холодна (має 5 вікон і всі на північ) — ми там не живемо, а тільки дві обитаєми і доволі теплі, коли держатися дальше од вікон.

    Правда, клімат тут ще дозволяє терпіти таку архітектуру: здебільшого вдень тепло і сонце крізь вікна нагріває хату (але ввечері дуже хутко робиться холодно) вітер буває дуже рідко і то західний — нехолодний (се після Ялти якось дуже аж дивує, бо там вітер до розпачу доводить), сніг певне тепер кінчиться, бо сьогодні йде дощ і вечір теплий, а вдень уже до 10 градусів у затінку буває. Люди наїзні лякають, що дощі тут весною (надто в маю) невсипущі бувають, але телавці обижаються і кажуть нічого подобного — побачим чия правда. Поки що сніг уже обрид, не так сніг як його розтавання, бо весь сей місяць ми тільки се й бачимо — боюся, що нам обом се далеко не на користь може бути на груди, однак се поки що не вадить. Підшукуємо собі потроху іншу домівку, бо наша для теплішого сезону непридатна: близька до базару і до рибних крамниць та й садок при ній злиденний (мусили взяти сю, бо ліпшої не було)".

    В листопаді 1909 р. разом із Квіткою вона відбула на лікування до Єгипту...

    * * *

    Її життя — як клаптики різнокольорового скла: новоград-волинський, єгипетський, київський, італійський, тбіліський, телавський, кутаїський, сурамський періоди — така собі яскрава мозаїка. Ті пазли різняться не лише географічно, а й духовно. Це сходинки до творчої вершини й вічності, хоча всі скріплені ниткою одного життя. Переміщуючись у просторі, втікала від побуту, болю, сумних думок, смерті. Чи ж утекла?

    Втекла…

    Влітку 1910-го Лесиного чоловіка Климента Квітку, як судового чиновника, перевели до Кутаїсі. Вона вирушила за ним. Жили на Тифліській вулиці в будинку Хабурзанія. Потім — на Козаковській вулиці (тепер — Миха Цхакая). Тут прожили все літо. Кльоня копирсався у своїх судових паперах, вона ж писала "Лісову пісню" — свою лебедину.

    Це був пік її творчості, любові до життя й Климента.

    Таку творчу силу могло дати лише велике кохання.

    Це відповідь тим, хто вважав їхні стосунки лише союзом самотніх сердець. А ще — благотворно впливали на неї лагідний клімат і щира гостинність старовинного Кутаїсі — столиці Імеретії.

    Коли творча лихоманка сягала апогею й заважала зосередитись, вона тамувала її на березі бурхливого Ріоні. Десь на дні цієї річки, можливо, досі перекочуються, рокочуть камінчики, кинуті її маленькою рукою. "Тепер я буду в самій Колхіді жити, бо саме Кутаїсі і є те саме місце, де аргонавти золоте руно здобували на річці Ріоні, що в давнину носила назву "золота", бо в ті часи був там золотий пісок..." — писала в листі матері. У вересні 1911-го Климента перевели до містечка неподалік Кутаїсі, Хоні. "Хоні — трохи трущобка, але нічого собі — багато садів, просторі зелені двори, гори на горизонті, хоч воно саме рівне як Рівне, або як Колодяжне. Одне слово — кавказьке велике Колодяжне", — пише матері.

    У Хоні жила в будинку Парцхаладзе. Тут написала драматичну поему "Адвокат Мартіян". "Здоров'я моє нічого собі, тільки t знов трошки повищала і вечорами болять ноги. Кльоня має велику роботу, бо сезон молодого вина дає себе знати на всяких убійствах, часом зовсім безглуздих. Взагалі се нещастя, що Кльоня мусив у свій час вибрати тую юриспруденцію — вона йому зовсім не по натурі", — пише до матері 9 листопада 1911 р. 21 січня 1912 р. вони повернулися до Кутаїсі. Жили в трьох будинках у Джаянівському провулку. Останній із них — родини Чхеїдзе. Тут написала "Камінного господаря", звідси вирушила у свою останню подорож до Сурамі. Колишнє Лесине помешкання виявилося за якихось 200 метрів від хостелу, в якому я поселився. Хоча доти уявлення не мав: де шукати той будинок? З великою охотою його показав пенсіонер, колишній військовий Григорій Жгенті. Тепер це вулиця Лесі Українки. На будинку — меморіальна дошка, встановлена за сприяння місцевої української громади. Вікна зсередини забиті дошками, на дверях павутина, на ганку —пробиваються ниточки травинок. "Давно не бачили господарів..." — кажуть сусіди...

    Восени 1912 р. вона їде до Єгипту, звідти 23 квітня 1913 р. повертається в Україну. А в травні 1913 р.— знову в Кутаїсі.

    29 червня Лесі зовсім стало зле. Квітці порадили перевезти її в Сурамі, який славився винятково сухим і цілющим повітрям. Дали телеграму матері. Вона приїхала в Кутаїсі 4 липня. Їй Леся за кілька днів продиктувала проект своєї драми "На берегах Олександрії".

    Всі розуміли, що дні її лічені. Але, як за рятівну соломинку, хапалися за Сурамі, бо траплялися ж випадки, коли повітря і вода цього краю повертали тяжкохворих мало не з того світу. Їхали поїздом. Кімнату для неї найняли в районі Зіндісі на дачі залізничника Папава, вікнами на Сурамську фортецю. Леся перебувала під наглядом молодшої сестри Ісидори, місцевої жительки Софії Цуккірідзе та лікаря Д. Пашикова.
    19 липня до Сурамі прибула сестра Ольга, її зустріла на пероні Ісидора.

    Ні, не блукала Леся гірськими стежками, не обстежувала руїни фортеці та інші історичні місця, як це вона полюбляла робити у Тбілісі, Кутаїсі і Телаві. Їй навіть бракувало сил вийти без сторонньої допомоги на балкон. Їжа на таці біля її ліжка стояла незайманою. Сестра інколи підносила до її вуст склянку з боржомською водою. Просила їй щось почитати. 1 серпня згасла.

    Леся Украинка_2

    Є щось символічне і загадкове в тому, що українські світочі помирають на чужині. Місцеві жіночки спорядили її в останню путь. Чоловік Софії знайшов однокінку, в якій її повезли до станції.

    Жалібно дзвонили дзвони храму Святої Марії на горі, обабіч шляху, на схилах пагорбів біля своїх домівок стояли люди, хрестилися: Сурамі проводжав велику Лесю на Батьківщину.

    Отак навіки поєдналися міста, розташовані на віддалі кількох тисяч кілометрів, — Новоград-Волинський в Україні, де вона народилася, і Сурамі, звідки відлетіла в ірій.

    Для обох міст вона стала духовною основою, на якій міста і побраталися.

    Щороку делегація із Сурамі приїздить на фестиваль "Лесині джерела" у Новоград-Волинський. І навпаки — земляки поетеси беруть участь у святі "Лесяоба" в гірському містечку Сурамі. Грузинська "Лесяоба" заснована 1952 р., "Лесині джерела" набагато молодші — народилися аж 1987-го. В цьому теж є певна логіка тодішньої ідеології. Її цербери тривалий час боялися будь-яких великих зібрань вишиванок в Україні. Лише під час горбачовської відлиги їм дихнулося вільніше. Грузини ж навіть у сталінські часи почувалися розкутіше, тож могли собі могли дозволити більше, ніж українці.

    Вшанування Лесі було для них не лише виявом великої любові до поетеси і поваги до нашого народу, а й чимось на кшталт шпильки "старшому братові", який боявся всього українського, ніби дідько ладану. Це була демонстрація незалежної і якоїсь окремої позиції в національно-культурному питанні.

    …Сурамі — столиця грузинської любові до України. Не побувавши в цьому місті, не зрозумієте, наскільки близькі і рідні наші народи.
    http://gazeta.dt.ua/CULTURE/lesya-ukrayinka-na-pagorbah-gruziyi-_.html
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #8 : 13 Вер. 2015, 12:46:57 »
  • Publish

  • Лариса Косач – геній української літератури, що входить в умовну тріаду Шевченко-Франко-Українка. Її вірші вчать ще змалку, тож здавалось би, що ми знаємо про цю поетесу все. Адже про неї завжди багато говорять, багато пишуть, багато дискутують… Принаймні, однозначно більше, ніж, скажімо, про її маму – ще одну визначну поетесу Олену Пчілку. Та насправді ми зовсім не знаємо Українки. Тож зараз я спробую трішки пролити світла на життєві таємниці феномену, який можна назвати «Ucrainka incognita».

    Мало хто знає, але якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індіго.

    А, може, вона такою і була? В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську,французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською. Погодьтесь, що все це – дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.



    Мало хто знає, але попри вищесказане, Олена Пчілка вважала свою доньку малорозвиненою.

    Леся мала ще старшого брата, Михайла. Їх в сім’ї називали спільним іменем – «Мишелосіє» через нерозлучність. Проте сина мати ставила вище за Лесю — її довго вважала малорозвиненою. Крім того, не любила її вдачі.



    До 5-го класу навіть не віддавала до школи, а навчала вдома за власною програмою. Аргументувала це небажанням російського впливу на свою доню. Таке ставлення до дочки легко зрозуміти, знаючи характер самої Пчілки. Її боялись навіть чоловіки, а Євген Чикаленко казав: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає».



    Мало хто знає, але свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова? Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».



    Мало хто знає, але Леся Українка ввела в нашу мову такі слова як «напровесні» та «промінь»? І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це ж уже навіть науковий термін! Дивно, адже зараз нам ці слова здаються цілком звичними. І в повсякденному мовленні ми однозначно віддамо перевагу слову «промінь» аніж його історичному попереднику «луч». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя означенню, без якого просто не можна уявити нинішній мовний запас — слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також «переможець», «палкий» та інші слова.

    Мало хто знає, але Сергій Мержинський, кому був присвячений знаменитий лист «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», не відповідав Лесі взаємністю.



    Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли Українка йому освідчилась, холодно відповів «Ні…». Але нічого не змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима». І, навіть відходячи у кращий світ, Мержинський, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про інакшу жінку, яку він насправді кохав.

    alt

    Мало хто знає, але деякі дослідники творчості Українки вважають, що у неї був роман з іншою видатною жінкою того часу – Ольгою Кобилянською. Леся і справді підтримувала тісні взаємини з Кобилянською, проте їх радше можна назвати дружніми, аніж любовними. Прихильники теорії про нетрадиційну сексуальну орієнтацію поетеси такий висновок роблять із листувань, де Українка часто називає Кобилянську пестливими словами, зокрема «хтосічкою». Також стверджують, що схожі мотиви проглядаються в драмі Лесі «Блакитна троянда», яка до слова, в першій редакції мала назву «Нічні метелики».

    Мало хто знає, але збереглось унікальне листування Лесі Українки, з якого можна повніше зрозуміти її єство.

    Хочу навести кілька цитат, які мене особисто вразили:

    «Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона обіцяла».
    «Як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я “перетомлюся”, “виснажуся”, “покладу всю силу”. Чи не значить се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? Бо так виходить якесь “внушение”, і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я «ні до чого».
    «Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть».
    «Треба було в Єгипті родитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа на честь їм написала драму-феєрію. Я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони».
    «Коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі».
    «Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю… навряд. В кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє “щось” дає барву цілому почуттю».

    alt

    Мало хто знає, але хворобливу і тендітну Лесю Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоч сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така була зовсім небезпідставною.

    Мало хто знає, але існує астероїд, названий на честь поетеси.
    Його повна назва – 2616 Леся (2616 Lesya). Це астероїд головного поясу, відкритий 28 серпня 1970 року.

    Мало хто знає, але в останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору.

    Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова. Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти барв погляду поетеси.



    Джерело: m-ukraine.com
    http://spadok.org.ua/lesya-ukra-nka/10-vrazhauchich-fakt-v-pro-lesu-ukra-nku-yak-malo-komu-v-dom
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    Forze

    • Постійний користувач
    • ***
    • Карма: 0
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 48
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #9 : 03 Лют. 2016, 00:10:22 »
  • Publish

  • Як на мене, книга - це найкращий подарунок!!! Але я б хотів Вам порекомендувати журнал Дніпро! Він видається як літературно-художній, містить в собі багато цікавих та захоплюючих оповідань!
    http://www.dnipro-ukr.com.ua/anons.html
    Записаний

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #10 : 11 Жовт. 2016, 20:13:57 »
  • Publish

  •  Леся Українка:останні дні
    Василь Герей


    Чи знаєте ви, що останні слова, виведені рукою вмираючої Лесі Українки, вона адресувала в Лоцманську Кам’янку під Катеринославом? Слів лише два: «Цілую. Леся». Це була дописка на вітальній листівці до сестри Ольги — іменинниці… Улюблена Лесина сестра і подруга Ольга Косач-Кривинюк працювала тут земським патронажним лікарем. Поетеса проживе після цього лише кілька днів. Сестра поспішала застати Лесю Українку в живих. Але спізнилася всього на декілька годин.
    Понад сто років тому в Сурамі на Кавказі помирала Леся Українка. Хроніку тих днів віддзеркалив обмін телеграмами поміж Кутаїсі і Сурамі та Лоцманською Кам’янкою. Родинний архів зберегла сестра Ольга Косач-Кривинюк…
    Хвороба йшла по п’ятах
    Операцію хворої ноги робив Лесі в своїй берлінській клініці всесвітньо відомий хірург, професор Берлінського університету Ернст фон Бергман, який вважається основоположником асептики.

    Після того Леся Українка декілька років почувалася добре, не відчувала фізичних страждань і могла вести життя здорової людини. За спогадами сестри Ізидори, Леся навіть одну зиму 1906-07 років прожила з родиною в Києві й досить успішно працювала.
    Та в останні роки життя Леся була змушена жити далеко від батьківщини. У неї розпочався туберкульозний процес у нирках. Цю хворобу тоді ще не вміли лікувати. Лікарі стверджували, що єдине, що може їй допомогти, — перебування в Єгипті з його жарким і дуже сухим кліматом. Леся тричі їздила на зиму до Єгипту. Перша поїздка справді трохи допомогла їй. І коли вона навесні повернулася на Кавказ, де жила тоді зі своїм чоловіком, то одразу стала почуватися значно краще. Та незабаром стан її здоров’я знов погіршав. Наступна поїздка не принесла сподіваного полегшення, а під час останньої взимку 1912—1913 років Лесі стало ще гірше.

    Залишатися довше в Єгипті європейцям, навіть здоровим, було неможливо. Бо коли починав дути так званий хамсин — вітер з Сахари, який несе сухий гарячий пісок з Сахари, наставала нестерпна спека і нічим було дихати.


    По дорозі з Єгипту на Кавказ Леся заїхала до мами до Києва. Щоб зустрітися з сестрою, туди приїхали також сестра Ольга зі своїм маленьким сином з Катеринослава, брат Микола з Колодяжного і сестра Ізидора зі своїм чоловіком з Могилева-Подільського. То був незабутній час для всієї родини. В один з вечорів Леся читала в маминій кімнаті свою ще ніде не друковану драматичну поему «Бояриня». Всім цей драматичний твір дуже сподобався, і Леся подарувала твір мамі. Пізніше, після смерті дочки, 1914 року Олена Пчілка надрукує твір у своєму журналі «Рідний край». Окремим виданням «Бояриню» вперше видасть у 1918 році, тобто 95 років тому, сестра Ольга у Катеринославі.

    Лікування в Єгипті цим разом не допомогло, не призупинило процесу хвороби. Весь час трималася підвищеною температура. Аналізи, зроблені київськими лікарями, не були обнадійливі. І лікар Фінк-Фіновицький, котрий збирався лікувати поетесу якимись новими методами, оглянувши хвору, відмовився від свого наміру. Проте Леся мала намір лікуватися цими новими методами на Кавказі.

    Мама Олена Пчілка, котра дуже хвилювалася за доньку, покладала великі сподівання на це лікування. Навіть сестра Ольга, сама лікарка, хоча й краще за інших членів родини розуміла, як прогресувала хвороба, — теж не думала, що становище стало безнадійне: обидві нирки були уражені. Леся, завдяки надзвичайній силі волі, переносила страждання терпляче, і у близьких жевріла надія: це погіршення тимчасове. Напевне, й сама Леся не сподівалася, що хвороба доконає її так швидко.
    Тож наприкінці травня 1913-го Леся Українка поїхала додому в Кутаїс. Мама її лишалася в Києві сама, бо діти мусили їхати по своїх домівках. Тож Олена Пчілка збиралася на літо виїхати до Гадяча на Полтавщині.
    Раптом у середині червня Лесин чоловік Климент Квітка написав сестрі поетеси Ізидорі з Кутаїсу, що Лесі стало дуже кепсько. Він запитував Ізидору, чи не могла б вона приїхати і допомогти йому доглядати за хворою дружиною.
    Ізидора тут же виїхала скорим поїздом на Кавказ. Дорогою заїхала до мами у Київ. Про листа Климента Васильовича не наважилася сказати матері одразу. А тільки мовила, що у неї є час і можливість — ось вона і хоче навідатися до сестри. Але материнське серце відчуло: з Лесею напевне погано і одразу заявила, що їхатиме з Ізидорою.

    На Кавказ через Катеринослав
    Наступного дня Олена Пчілка з молодшою сестрою вирушили на Кавказ. Телеграфом сповістили у Катеринослав, що транзитом їдуть до Лесі. Дорогою, в місті на Дніпрі, вони зустрілися з сестрами поетеси Ольгою та Оксаною. Молодша сестра Оксана незадовго перед цим приїхала до сестри Ольги у Лоцманську Кам’янку, де та жила (нині Лоцманська Кам’янка — частина Дніпропетровська). Завітала Оксана разом зі своєю маленькою дочкою та тіткою Олександрою Шимановською, котра теж гостювала літньої пори у Ольги Косач-Кривинюк під Катеринославом.
    Ольга просила молодшу сестру Ізидору, як тільки-но вони з матір’ю приїдуть на Кавказ, негайно детально телеграфувати їй, як вона почувається. У разі потреби Ольга готова була будь-що взяти відпустку на службі і приїхати до Лесі.
    Через два дні після приїзду матері і сестри Лесі начебто стало краще, вона ділилася з мамою своїми літературними планами, раділа, що рідні з нею. Та на третій день їй знов стало зле. У розпалі було літо. В Кутаїсі стояла страшенна спека, і це дуже виснажувало поетесу. Лікар радив перевезти Лесю у гори. Лише згодом рідні зрозуміють: він пропонував це задля того, аби бодай трохи полегшити страждання хворої, бо бачив: ніяке лікування їй вже не допоможе.
    Рідні перевозять Лесю Українку в Сурам (Сурамі) — тихий малолюдний курорт в околицях відомого джерела Боржом. Там справді не було спеки, повітря чисте, гірське, красива природа. Леся мала кімнату з балконом. Їй знов тимчасово полегшало. Вона навіть щодня виходила на балкон — йшла повільно, спираючись на Ізидору, якій ми зобов’язані спогадами про останні дні життя поетеси.
    На балконі Леся Українка лягала в шезлонг, любувалася чудовим широким краєвидом: горами, вкритими лісом, долинами, куди прямували гірські потоки. Та за три дні Лесин стан різко погіршав. Всяка їжа їй до того спротивилась, що вона при всій силі волі ледве була спроможна щось випити. Єдине, що вона могла їсти без відрази, це морозиво з ожини. На щастя, довкола житла росло вдосталь цієї ягоди. Ізидора збирала її і робила Лесі морозиво.
    Увесь цей час у мами Олени Пчілки надія змінювалася відчаєм. Потім знов у глибині душі спалахувала надія на диво, котре порятує Лесю. Найдужче дошкуляла рідним їхня безпорадність. Свідомості Лесі не втрачала, лише часом марила ночами.
    Дізнавшись, що має приїхати з Лоцманської Кам’янки сестра Ольга, Леся зраділа і чекала нетерпляче. Вночі спитала: «А о котрій годині приїде Ліля?» І дізнавшись від мами, що вже незабаром, бо потяг приходить о четвертій годині ранку, Леся задрімала.
    …Сестра приїхала на світанку. Але дива не сталося. Лесі вона в живих не застала. Її серце зупинилося о першій ночі.
    Кавказ — Катеринослав, 1913

    Хроніка тих днів
    26 червня 1913 (дати подаємо за старим стилем) Лесин чоловік Климент Квітка телеграфує Ользі до Катеринослава, що Лесі гірше на здоров’ї і щоб приїхала сестра Ізидора. Матері поетеси він не пише.
    28 червня К. Квітка повідомляє сестру Ольгу з Кутаїсу про тяжкий Лесин стан і потребу вивезти її з Кутаїсу. Того ж дня увечері написав, що Лесі краще.
    29 червня К. Квітка сповіщає Ольгу, що поліпшення Лесиного стану тривало дише кілька годин, а тепер їй знов у дуже погано.
    29 червня сестра Ізидора терміново телеграфує Ользі, що вона поїде до Лесі на Кавказ.
    30 червня К. Квітка писав Ользі, що Лесі ніби краще.
    4 липня сестра Ізидора з матір’ю приїхала до Кутаїсу. Тут же телеграфують Ользі у Катеринослав. Мати сповіщає, що приїхала сюди «в четвер рано». Леся дуже тяжко хвора. Погляд у неї такий, якого мати ніколи не бачила.
    6 липня мати пише до Ольги з Кутаїсу. Описує тяжкий Лесин стан.
    7 липня сестра Ольга з Лоцманської Кам’янки відписує матері до Кутаїсу.
    Початок липня. Леся диктує матері конспект своєї поеми, що обіцяла написати для збірника «Арго».
    10 липня Лесю перевозять з Кутаїсу до Сураму.
    11 липня сестра Ізидора пише Ользі вже з Сураму, з дачі Попова, вітаючи Ольгу з іменинами. Леся приписала на цій листівці «Цілую. Леся». Це вона вивела востаннє в своєму житті…
    13 липня вранці мати написала з Сураму Ользі, що Лесі дуже зле, мати боїться сказати «безнадійно». Того ж дня Ізидора описує Ользі дуже тяжкий Лесин стан.
    16 липня мати телеграфує до Катеринослава про те, що втрачена надія на Лесине одужання. Телеграма не застає Ольги дома, бо вона вже раніше виїхала на Кавказ до Ольги.
    17 липня Олена Пчілка сповіщає Ольгу, що Лесю годують штучно, бо нічого не може їсти через нудоту. Леся дуже ослабла. Ледве шепоче. Не хочуть Леся і мати, щоб Ольга приїздила, щоб не томилася. Але Ольга була вже в дорозі.
    17 липня від Олени Пчілки до Катеринослава летить телеграма, щоб Ольга не приїздила.
    18 липня К. Квітка телеграфує Ользі, щоб вона приїздила.
    19 липня мати Лесі Українки телеграфує до редакції української газети «Рада» в Київ: «Тяжко прибиті великим горем мати й інша родина посилають звістку на Україну, що 19 липня вдосвіта померла на Кавказі в Сурамі Леся Українка (Лариса Квітка, уроджена Косачівна). Поховають у Києві. Олена Пчілка».

    26 липня на Байковому кладовищі у Києві Лесю поховано між могилами батька і брата Михайла.

    https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/10/blog-post_8.html


    Слухаємо твори класиків української літератури:

    https://www.youtube.com/watch?v=tSalKQpzFHQ&list=PLIYbAw_vKO9HXLqzli84R8UQeWELUaxu-&index=9
    « Останнє редагування: 15 Жовт. 2016, 16:22:39 від chasset »
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #11 : 13 Груд. 2016, 10:06:02 »
  • Publish


  •     Google присвятив Лесі Українці дудл


    Ha честь дня народження української поетеси Лесі Українки Google випустив новий дудл.

    Сьогоднішній “дудл” присвячений 145-річчю видатної української поетеси Лесі Українки. На ньому зображені персонажі драми-феєрії “Лісова пісня” (1911) : молодий хлопець Лукаш і лісова Мавка.

    Леся Українка
    Видатна українська поетеса Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Косач-Квітка) народилася в 1871 році в місті Новоград-Волинський (на території нинішньої Житомирської області України). Перші творчі кроки були зроблені поетесою в дев’ятирічному віці і в подальшому Леся Українка розвивалася в цьому напрямку під впливом матері – письменниці Ольги Драгоманової-Косач ( відомої під псевдонімом Олена Пчілка), а також композитора Миколи Лисенка.
    Леся Українки писала поезію, лірику, драму, прозу, публіцистику. Також розвивалася особисто в сфері фольклористики, а саме її голосом озвучено близько 220 народних мелодій. Вона була активною учасницею  українського національного руху.

    http://lovelylife.in.ua/tvorchist/literatura/google-prysvyatyv-lesi-ukrayintsi-dudl.html
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

    chasset

    • Ветеран
    • *****
    • Карма: 3
    • Offline Offline
    • Повідомлень: 677
    Re: ЛЕСЯ УКРАЇНКА (25.02.1871-01.08.1913)
    « Reply #12 : 29 Груд. 2018, 18:01:30 »
  • Publish

  • Ці книги (два томи листування 256 листів перший том    i 298 листів другий том  ) ближче познайомлять вас зі справжньою Лесею Українкою: чим  вона жила, що її хвилювало, як вона працювала над своїми творами, кому звіряла свої мрії і з ким невпинно сперечалася в період з 1876 по 1902 рік. Це перше повне видання листів письменниці без купюр, доповнене фотокопіями окремих листів та унікальними фотографіями.
    371 листів налічує третій і останній том листування Лесі Українки, що видало видавництво"Комора" у 2018  році.
    Останнє десятиліття життя видатної жінки (1903-1913)  — коли народжувалися та публікувалися її геніальні драми на світові сюжети, а також «Лісова пісня» й «Бояриня», коли вона співпрацювала з українськими і закордонними журналами — як авторка, перекладачка, критикиня й журналістка, коли її суспільно-політичні погляди остаточно викристалізовано і лише слабке здоров’я стає перешкодою активнішій громадській роботі. Вона досягла визнання як письменниця, щаслива в шлюбі, але в іншому доля до неї неприхильна — Лариса Косач втрачає близьких, швидко руйнується добробут, повертається тяжка хвороба, що тільки було відступила. Та її «демон» лишається з нею до самого кінця — і за кілька годин до смерті вона надиктовує матері конспект нової драми…


    Упорядник:
    Прокіп (Савчук) В. А.
    Каліграфія
    Євген Спіжовий
    Дизайн обкладинки:
    Микола Ковальчук
    Рік видання:
    2018
    Кількість сторінок:
    736+іл
    Обкладинка:
    тверда
    Формат:
    70x100/16
    ISBN:
    978-617-7286-35-5

    http://komorabooks.com/product/lesya-ukrayinka-lysty-1903-1913/
    Записаний
    "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов
     


    Facebook Comments