Форум Добромиль.org

Please login or register.

Увійти

Автор Тема: СТАН УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФА 2000-2010: здобутки, перспективи, проблеми  (Прочитано 9509 раз)

chasset

  • Ветеран
  • *****
  • Карма: 3
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 667

Ось уже чотирнадцять років поспіль у другу суботу вересня Україна святкує День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії.

Його у 1996 році указом впровадив тодішній президент Леонід Кучма. Свято є, а от де українське кіно і як воно виглядає? Подивитися в кінотеатрі український фільм – зась, про новинки на DVD – теж не йдеться. У 2009 році на розвиток українського кінематографа з держбюджету було виділено 4,3 млн. грн., тоді як у Росії, до прикладу, 2 млрд. руб. (близько 520 млн. грн.). Цьогоріч держбюджет «розщедрився» на обіцянку – 50 млн. грн. – на створення та розповсюдження фільмів національного виробництва та видатки Державної служби кінематографії. Що з того українське кіно отримає – покаже час... Чи є що святкувати у День українського кіно,наскільки комфортно їм існувати в українському просторі та чи існує зараз українське кіно як таке- про це висловлювалися  знані  українські  режисери.

Михайло Іллєнко, режисер фільмів «Одноразова вічність» (2002 р.), «Сьомий маршрут» (1997 р.), «Фучжоу» (1993 р.)

Якщо говорити персонально про мою роботу, то живеться погано. Уже три роки знімаю фільм «Той, що пройшов крізь вогонь» – про унікальну особистість Івана Даценка, який був фронтовим пілотом, асом, потрапив у німецький полон, потім у ГУЛАГ, звідки втік, і насамкінець став вождем племені індіанців у Канаді. Гроші то є, то їх нема. Стрічку фінансує Міністерство культури і незалежний продюсер. Продюсер все, що від нього залежало, зробив, а Міністерство каже: «Грошей нема, коли будуть – невідомо». От недавно видали грошей на п’ять робочих днів, ми їх відпрацювали, а що далі – невідомо... Стоїмо, чекаємо. А кіно – це ж не мотоцикл. Та й мотоцикл, якщо його на півтора року поставити і не підходити до нього, пізніше не поїде. Так і фільм. Півтора року нічого не знімали, тепер треба якось його реанімувати.

Та не все так погано. Зараз багато молодих і абсолютно адекватних фахівців усіх рівнів. Вони можуть не просто працювати в українському кіно, а й створити справжній вибух. Шкода, що їм не дають шансу, бо все заповнено іноземною продукцією. Зрештою, українське кіно існує на рівні: «Скільки сам зробив – стільки його і буде».

Олесь Санін, режисер фільмів «Перебіжчик» (2007 р.), «День сьомий» (2005 р.), «Мамай» (2003 р.)

У мене – все прекрасно. Весь час щось знімаю: маленьке кіно, велике кіно... Щоправда, потім тяжко достукатися до людей цими стрічками, бо ніхто їх не показує, не популяризує. Сподіватися на державну допомогу? На ще чиюсь? Коли остаточно втратив надію на це, став краще почуватися і навіть більше працювати. Ніяких ілюзій з приводу активної участі держави у розбудові українського кіно у мене немає. Воно завжди існувало на периферії державних інтересів, натомість отримувало міжнародні нагороди і визнання. Раніше думав, що це від того, що влада просто не знає, що цьому треба приділяти увагу. Що треба спілкуватися з чиновниками, казати, що це важливо. Думав державної політики у галузі культури нема... Тепер знаю – є. Просто вона полягає у тому, щоб нищити все культурне або українське…

Але я знімаю і збираюся знімати далі. Радий, що мої колеги, навіть ті, хто вже майже покинули мрії про велике кіно і довгий час займалися виробництвом комерційного продукту, знову взялися за кінематограф. Чудових відгуків на їхні роботи у світі не бракує. Це, зокрема, Володимир Тихий, який робить прекрасний проект з маленьким бюджетом. Натомість фільми, які створювалися з комерційного депутатського плеча, мені не подобаються.

Тяжко, але ми живемо у час світової революції у кіно, коли для того, щоб знімати, не потрібні дозволи ЦК Компартії чи Мінкульту. Можна взяти якісний фотоапарат або камеру чи навіть мобільний телефон, знімати кіно, через Інтернет достукатися до людей, побачити результат своєї праці. Вірю, що українське кіно вийде на великий екран, але поки що ані ресурсів, ані умов для цього у нас нема. Та творчість народжується всупереч режиму, можновладців. Треба не нарікати, а працювати.

Олесь Янчук, режисер фільмів «Владика Андрей» (2008 р.), «Залізна сотня» (2004 р.), «Нескорений» (2000 р.)

Ситуація – сумна. Не видно жодного зацікавлення з боку держави. Нема політики державного протекціонізму щодо підтримки українського кінематографа. У радянські часи на кіностудії ім. О. Довженка щорічно випускалося 12 повнометражних художніх фільмів і десь 17-18 телевізійних серій. З одного боку, це була потужна ідеологічна зброя, з іншого – індустрія приносила колосальний прибуток (третє місце за прибутками після продажу алкоголю і тютюну). Два роки тому на кіностудії «Мосфільм» у виробництві було 151 фільм, на Довженка – один: «Владика Андрей»… Сьогодні на студії Довженка не знімається жодний фільм… Вона виживає лише за рахунок того, що її павільйони орендують для зйомок різноманітних телешоу. Прикро, бо кінематограф в Україні є. І це – хороший, якісний кінематограф. В України – неймовірний творчий потенціал. Є молоді талановиті режисери, чудові кінооператори, блискучі актори. Але у мене є велика внутрішня тривога за молодих здібних кінематографістів. Не маючи можливості потрапити в умови справжнього якісного кінематографа, вони можуть розчинитися у потужній і загрозливо пожираючій індустрії комерційного телебачення. Туди потрапляють усі молоді кіноталанти, їх всмоктує вир телесеріалів, які творяться за принципом «піпл схаває» – серія за два-три дні. З такими темпами це не може бути якісним продуктом. Один мудрець сказав: «Якщо зберемо разом дев’ять вагітних жінок – дитина за місяць не народиться». Щоб створити якісний продукт, потрібен час, осмислення, серйозна робота режисера з акторами. А продукування більшості серіалів – це вал: за малі гроші та короткий час треба зняти побільше серій.

Добре, що цього року був прийнятий закон про підтримку українського кіно, хоча він і починає діяти лише з 1 січня 2011 року. Маю надію, що він покращить стан українського кіно, якому, у першу чергу, потрібні економічні реформи.

Мирослав Слабошпицький, режисер короткометражних фільмів «Жах» (2006 р.), «Діагноз» (2009 р.), «Глухота» (2010 р.)

Як режисер не існую в українському просторі. Існую як український режисер у загальноєвропейському просторі. Кіно – це певна каста, нація. І коли на якомусь кінофестивалі зустрічаються кінематографісти різних національностей – вони швидко знаходять спільні точки дотику і з півслова розуміють одне одного.

А от чи існує українське кіно як таке, мені складно відповісти. З одного боку, існують якісь відзняті за бюджетний кошт (наші з вами податки) фільми, які мало хто бачить, окрім приймальної комісії, органу, що їх фінансував. І це, повірте, на краще… З іншого боку, вже накопичилася критична маса молодих і розсерджених. Я двічі був на «Берлінале», не отримавши на виробництво фільмів жодної державної копійки. Є документалісти, які так-сяк знаходять якусь підтримку на Заході і роблять документальні фільми без всіляких державних структур. Дмитро Тяжлов зробив фільм про Олеся Ульяненка. І, врешті-решт, «банда» київських кінематографістів, на чолі з моїм другом Володимиром Тихим, створила безбюджетний альманах – «МУДАКИ/АРАБЕСКИ». До нього входить і моя новела «Глухота». Це було повстання розсерджених і роздратованих режисерів, які знімали свої фільми без жодної підтримки з боку держави чи інших структур. Ця спроба спочатку виглядала як «манилівщина», а з часом набула ознак «Останньої атаки», як у фільмі Куросави «Тінь Воїна». Все військо перебите, герой підхоплює спис і біжить на ворожі ряди. Тут неважливо перемогти. Важливо піднятися в останню атаку, навіть якщо надії немає ніякої. І ось, раптом, – «Глухоту» крутять по всіх світах, а 23 вересня відбудеться прем’єра альманаху «Мудаки/Арабески».

За матеріалами газети "Високий Замок"
Записаний
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

chasset

  • Ветеран
  • *****
  • Карма: 3
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 667

Сьогодні, 13 вересня, у нашій країні святкують День Українського кіно. Кінематографістів привітав із професійним святом голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач:  «Хай знову екрани вітчизняних кінотеатрів дарують глядачам щастя взаємного єднання, захоплення талантом наших режисерів, операторів, акторів. Так, нині непрості часи. Одначе сьогодні - свято. Кіно є вічним, кіно є великим і справжнім мистецтвом. Будьмо в ньому великими і справжніми. І спасибі вам усім за труд ваш - учора, сьогодні, завтра», - йдеться у привітанні.

Міністр культури і туризму Михайло Кулиняк у своєму святковому посилі до кінематографістів відзначив позитивні моменти розвитку вітчизняного кіно: «В останні роки Україна знову почала повертатися на світову кіноарену. Все більше українських фільмів отримують міжнародні нагороди… Високо оцінюючи багату історію українського кінематографу, ми пишаємось тим, що такі шедеври, як «Земля», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою» та інші й досі вражають європейську і світову громадськість». Михайло Кулинях побажав усім причетним до творення кіно наснаги, здоров’я та нових звершень.

День українського кіно відзначається з 1996 року.

 Нині в Україні діють  п'ять державних кіностудій - Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, Національна кінематека України, Українська кіностудія анімаційних фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Одеська кіностудія, а також Національний центр О. Довженка та 46 приватних студій.
Записаний
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

chasset

  • Ветеран
  • *****
  • Карма: 3
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 667

Київ – День українського кіно відзначають щорічно в другу суботу вересня. Цього року – це 11 вересня. Головна проблем українського кіно – відсутність кіноіндустрії. Це – не лише кількість вироблених фільмів, а й можливість їхнього прокату, необхідні закони, пільги, а головне – сприяння держави.
«Якщо не буде успіхів у комерційному кіно, то національна кінематографія не зможе бути повноцінною», – переконаний кінокритик Володимир Войтенко.

Нині всі фільми, що виробляються в Україні, критики називають арт-хаузом. Його розуміє і дивиться лише певне коло осіб. Мистецька якість цих фільмів може бути бездоганною, але комерційного успіху вони не матимуть. Адже щоб фільм став фінансово успішним, його повинна захотіти подивитись більшість українців.

Обмаль кінозалів призводить до втрати прибутків

Однією з останніх вдалих у комерційному плані стрічок, на думку арт-директора кінофестивалю «Молодість» Андрія Халпахчі, був фільм Юрія Іллєнка «Мазепа». І хоча твір через його складність сюжету і режисерських трактувань важко назвати комерційним, він міг би мати фінансовий зиск. Але на заваді стали кілька перешкод.

Насамперед – замала кількість кінозалів. «Навіть якщо вони будуть вщент заповнені глядачами, вартість від отриманих квитків не зможе окупити навіть найменш комерційний проект в країні», – констатує режисер Олесь Санін. Нині в Україні їх близько 300, тоді як потрібно втричі більше.

Порятунок – в кооперації

Тому, на думку митця, єдина можливість робити в Україні комерційні кінопроекти, це кооперуватися з режисерами і кіновиробниками інших держав. Особливо із європейськими чи голлівудськими компаніями, оскільки вони мають добре розвинену дистрибуції. Скажімо, майже 90 відсотків польських чи угорських фільмів зроблені у співпраці з іншими європейськими країнами.

В Україні ж навіть за невеликої кількості кінотеатрів, пробитися вітчизняним фільмам в кінопрокат проблематично, оскільки вони повністю окуповані російськими дистриб’юторами. Тому тут потрібні пільги від держави, зазначає Андрій Халпахчі і згадує досвід Польщі. Там зробили протекції на 10 років для вітчизняних дистриб’юторів і тепер вже польське кіно не потребує пільг на польському ринку. Воно розвинулося, і ця країна посіла перше місце за кількістю проданих квитків у Європі. А відсоток польських фільмів на національних екранах більший, аніж французьких у Франції.

Потрібна реформа кіноосвіти

Однак з іншого боку, українське кіно повинно бути конкурентоспроможне. І тут знову проблеми. Бо якщо 20 років не було комерційно успішних фільмів, можливо варто переглянути систему режисерської освіти, вважає Володимир Войтенко.

Хоча також варто пам’ятати, що навіть у Голівуді, де все існують давні традиції комерційного кіно, добра школа і чималий досвід, лише 1 із 10 фільмів є повністю комерційно успішним.




Джерело: радіо Свобода


http://www.radiosvoboda.org/



Записаний
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

chasset

  • Ветеран
  • *****
  • Карма: 3
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 667


Найвпливовіші персони в українському кіно



Хоч би скільки ми не зітхали, все одно є герої, котрі визначають і сьогодення кінематографа (всім вітрам на зло!). І справді вони впливають... на художній процес, на кругообіг кінокоштів у природі, на міжнародний кіноімідж України.

Цікаво, хто ж вони, наші «впливові»?

На це запитання спробували відповісти представники різних ЗМІ, котрі тією чи іншою мірою відстежують кінопроцес на сторінках «Сегодня», «Газети по-киевски», «Дзеркала тижня», журналів «Український тиждень», «Кінодайджест», «ТОП-10», «Главред», «ШО?»... Одне слово, вітчизняним читачам знайомі їхні імена зі сторінок згаданих видань: Анастасія Рахманіна, Ольга Клінгенберг, Алекс Панченко, Олексій Радинський, Юлія П’ятецька, Ярослав Підгора-Гвяздовський, Олександр Гусєв... Наші колеги називали різні імена, однак щодо деяких кандидатур виявили повну одностайність. Отже...

Олег КОХАН, кінопродюсер, фактично — співавтор таких успішних для України фільмів, як «Щастя моє», «Мелодія для шарманки», «Два в одному», «Райські птахи». Пан Кохан виявився абсолютним фаворитом журналістських симпатій. Оскільки всі представники вищезгаданих ЗМІ (без винятку!) називали його кандидатуру як найголовнішу і «найвпливовішу» нині. На що ж реально впливає Олег в укркіно?

З погляду «ДТ», «масив» його впливу насамперед поєднаний із діловим і творчим підходом: коли людина задумала (проект), знайшла (кошти), отримала (результат)… А ось результативність творів Кохана — справді беззастережний чинник впливовості. Вперше в історії українського кіно спродюсована ним стрічка «Щастя моє» потрапила у престижний конкурс Каннського міжнародного фестивалю (у 2010 році). Цілий ряд підтриманих ним проектів (стрічки К.Муратової, Р.Балаяна, К.Зануссі) не залишилися без уваги знакових міжнародних кінофестивалів, конкурсів країн СНД і Балтії. Так уже сталося, що саме цей продюсер сьогодні — один з небагатьох, хто достойно відстоює честь українського кіномундира. Причому, як ви помітили, його абсолютно не захоплює дешева касова «лабуда» (на кшталт кіновитворів «made in 95-й квартал»), Олег намагається говорити з серйозним глядачем елітарною кіномовою, спростовуючи мотивації Брехта «їжа спочатку, творчість — потім». Не всі зрозуміють? То не на всіх же й розраховано! У найближчих планах Кохана — екранізація повісті Василя Бикова «В тумані» (режисер Сергій Лозниця), на підході і проект про Чорнобильську трагедію «В суботу» (режисер Олександр Міндадзе).

Кіра МУРАТОВА, кінорежисер, легенда не тільки Одеської кіностудії, а й всього-всього того, що вписуємо у визначення «мистецтво кіно». Не згадуватимемо «про роки», а й правда ж — не кожен може так гостро і болісно чути ритми сучасного життя. Ці ритми і в «Мелодії для шарманки». З погляду «ДТ» — однієї з найкращих картин режисера. Де етика, естетика, парадоксальність використання деяких кіноприйомів — усе грає на загальну ідею, хоча інколи ріже слух. Від неї чекали слізливої мелодрами про покинутих діток, а отримали жорстокий екзистенційний ляпас. Безжалісний, зухвалий. Картину достойно оцінено на міжнародних кінофестивалях. А період першої десятирічки ХХI століття для Муратової, можливо, як для жодного іншого кінорежисера, дуже і дуже успішний: «Настроювач», «Лялька», «Два в одному», «Мелодія для шарманки».

Богдан СТУПКА — перший актор України. І цим титулом можна було б обмежитися. Проте Богдан Сильвестрович навіть після вселенських пристрастей навколо «Тараса Бульби» не збирається лишати свого «коня». Він має намір і далі керувати своїм весняним кінофестивалем. Він задіяний одночасно в кількох кінопроектах — не тільки в Росії, а й на батьківщині. Кажуть, під нього довженківці планують запускати «У неділю рано зілля копала» (роль цигана Андронаті). А невгамовний режисер В.Савельєв, як і раніше, бачить тільки його в трагічній ролі гетьмана Калнишевського, дуже далекого родича Віктора Ющенка...

Андрій ХАЛПАХЧІ — батько рідний «Молодості», кінофестивалю, якому не потрібні ні «ребрендинг», ні інші новації, це вже давно символ осіннього Києва і знак сезонного кінопожвавлення у столиці. Фестиваль Халпахчі справді впливає на тонус і градус нашого кіножиття, у міру можливостей відкриваючи нові імена. Якби ще не постійні поневіряння з простягненою рукою «дайте грошей!» на фестиваль, то і життя було б хороше, і жити добре...

Роман БАЛАЯН — класик українського кіно («Польоти уві сні та наяву»), кінопродюсер, він завше у пошуках сюжетів для нових картин. Цікава деталь: інколи навіть довше розмірковуючи, ніж активно знімаючи, Роман Гургенович, попри те, завжди зберігає навдивовижу високу планку етичності і порядності — серед анархістського світу нашого кіно, — і вже сама його моральна позиція часто (й незаперечно) впливає як на уми, так і на безумних...
***

…По «одному голосу» — у цьому, звісно ж, умовному «рейтингу впливовості» — набрали такі кіногерої. Богдан Бенюк (недавно знявся в помітному фільмі «Кандагар»), Денис Іванов («Артхауз Трафік», один із «механізмів» кінофестивалю в Одесі), Сергій Лозниця («Щастя моє»), Ада Роговцева (надзвичайно активно знімається у ТВ-кіно), Олександр Ткаченко (керівник «1+1»).


Джерело:http://www.dt.ua/3000/3680/70368/
Записаний
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

chasset

  • Ветеран
  • *****
  • Карма: 3
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 667

Сергій Лозниця /  Український фільм виходить в американський прокат

Український фільм Щастя моє режисера Сергія Лозниці виходить в американський прокат. Прем`єра відбудеться 30 вересня на кінофестивалі в Нью-Йорку.

Права на прокат фільму в США придбала компанія Kino International.

"Фільм віртуозно ковзає між двома просторами - сучасним та історичним, навіть міфологічним. Виникає враження, що персонажі належать до якоїсь більш масштабної, темної реальності, про існування якої самі і не підозрюють. Щастя моє - приклад чудового кінематографа, що подає надію, який починає відроджуватися в країнах колишнього СРСР ", - говорить реліз компанії Kino International.

Договір про продаж фільму Щастя моє в американський прокат був укладений напередодні відкриття кінофестивалю в Нью-Йорку, в якому бере участь Щастя моє. А північноамериканська прем`єра стрічки відбулася в рамках МКФ у Торонто 11 вересня.

"На мій погляд фестивальна і прокатна доля стрічки склалася, - зазначив український продюсер фільму Олег Кохан. - Зацікавленість міжнародних прокатників, виражена в договорах про продаж прав на покази фільму Щастя моє на території США та Європи говорять самі за себе. А ось як вистрілить стрічка на українському майданчику, як наш глядач прочитає це послання, для мене залишається головним запитанням, на яке я отримаю відповідь вже у жовтні ".

"Існує спокуса прийняти подорож Георгія за політичну алегорію сучасного стану Росії та її колишніх республік. Мені здається, що таке трактування поверхове, - зазначає блогер сайту NYCCINE.COM. - Алегоричне прочитання оголює глибокі екзистенційні та психологічні питання, що лежать в серці стрічки. Вони відносяться до будь-якої людській істоти в будь-яку епоху. Фільм говорить про людей, які намагаються, завжди безуспішно, впоратися зі страшним болем, завданим їм іншими ...".

Cайт INDIEWIRE.COM повідомляє, що напередодні американської прем`єри Щастя моє вже набрало високий рейтинг у кінокритиків Канади і США.

Американська прем`єра фільму відбудеться 30 вересня на кінфестивалі в Нью-Йорку, а на початку жовтня Щастя моє покажуть у Чикаго.

Крім США фільм вийде в прокат Франції, Німеччини, Португалії, Греції, Ізраїлю, Росії, а також країн Скандинавії та Бенілюксу.

Нагадаємо, що в липні цього року фільм Щастя моє Сергія Лозниці завоював Гран-прі Першого Міжнародного фестивалю молодого європейського кіно VOICES, який відбувався у Вологді.

Світова прем`єра стрічки відбулася в рамках основної програми 63-го Каннського кінофестивалю, що стало дебютом України в основному конкурсі цього престижного кінофестивалю.

У червні український фільм Щастя моє Сергія Лозниці завоював дві премії російського кінофестивалю Кінотавр: приз за режисуру і головний приз Гільдії кінознавців і кінокритиків Росії.

А у вересні фільм Лозниці отримав приз XIX Відкритого фестивалю кіно країн СНД, Латвії, Литви й Естонії Кіношок-2010 за найкращий сценарій.


Джерело:

http://artvertep.dp.ua/news/12524.html
Записаний
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

chasset

  • Ветеран
  • *****
  • Карма: 3
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 667

Ярослав Підгора-Гвяздовський  "Поводир", шлях до прозріння


Вихід у прокат фільму "Поводир" Олеся Саніна 2014  має ознаменувати нову точку відліку українського кіно. Його головний меседж — "можливість" наших кінематографістів зробити масштабний глядацький фільм і таким чином відчинити ворота української індустрії.

Першим важливим фактом є те, що обидва нові українські фільми (котрі всуціль заполонили очі й думки глядачів), "Плем'я" Мирослава Слабошпицького та "Поводир" Олеся Саніна, базуються на темі фізичного каліцтва, пов'язаного з органами відчуття.

У першому випадку йдеться про глухонімих, у другому — про сліпих.

Звісно, це випадковість. Але яка характерна і, можливо, знакова! Через художній та емоційний катарсис, через проблеми з відчуттями має настати певне прозріння. Це по-українському. Або по-християнському. Як-то кажуть, на круте дерево потрібно крутого клина. І саме такими клинами є "Плем'я", "Поводир".

Проте якщо "Плем'я" (як клин) був застосований не масово — на "свою" аудиторію, обмеженим числом копій, то "Поводир" виглядає такою собі зброєю масового емоційно-бізнесового ураження.

Висунення цього фільму на "Оскар", згодом скандал, із цим пов'язаний, широка рекламна кампанія, правильний маркетинг і найбільший український дистриб'ютор — усе свідчить про вивірений шлях, ледве чи не вперше в українській історії застосований за лекалами вже давно усталених кіноіндустріальних держав.

З "Поводирем" майже все склалося як гадалося. Знаний режисер ("Мамай" Саніна мав розголос),
найкращий оператор України (Сергій Михальчук).

Відома і чудова співачка з дебютом у кіно (Джамала), один із найкращих українських продакшенів (Pronto Film). І наразі актуальна й ідеологічно правильна ідея в основі сценарію — розстріл більшовиками кобзарів та масова колективізація в Україні.

Втім, за добре склеєною формою подачі, за фантастичною операторською роботою, вражаючими панорамами, художньою досконалістю в кадрі ховаються й фундаментальні проблеми нашого кіно. Особливо прикрі. Бо так само, як короля робить його почет, кіно проявляється через деталі.

Будемо відверті. Харизматичний актор Олександр Кобзар, що грає негативного персонажа (чекіста), впродовж усього фільму — однаковий, його вираз обличчя більше скидається на маску, надіту на початку фільму та так і не змінену до фіналу. Приголомшливий Станіслав Боклан — один із найкращих акторів вітчизняного театру — в кіно однак лишає при собі театральність...

Цікавий юний Антон Святослав Грін — усе ж таки аматор і, попри всі тренування перед зйомками й під час них, аматором залишається, і цього не приховати у великих планах, а особливо — в діалогах. Цього не приховати ні операторськими ракурсами, ні монтажем.

Джамала — фізіономічно і у звуковому плані чарівна, всі про це знають, але теж — аматор.

поводырь джамала

Та першість у розфокусі "Поводиря" веде драматургія. Доволі складний проект із великою знімальною групою, тривалим пре- і постпродакшеном, масовками та кількістю локацій (що робить честь творцям), — у певних сценах провалюється в режисурі й драматичній складовій. Сцена бійки хлопця з іншими хлопцями "на палках", крім того, що знята невдало (потрібні знавці екшен-зйомок, а в нас такого ніколи не знімали), — не пасує сюжетові: драматично-ліричну історію з формою роуд-муві перетворюють на бойовик із очевидними алюзіями "Сліпої люті" Філліпа Нойса з Рутгером Хауером у головній ролі.

А в трагічній сцені з колодязем і розумінням смерті коханої герой Боклана, в розпачі волаючи до неба, розкидає в боки руки так пафосно, що руйнує все перебільшенням і нереалістичністю. Так само і в сцені, коли герой Антона з голоду йде грабувати квартиру, його застає героїня Джамали і, замурзаного (по такому тривалому часі) — впізнає в одну секунду…

Хтось скаже, що не треба бути занадто прискіпливим. Що не треба бути прискіпливим у такий час. Не треба "довбатися" до нашого кіно, до тих, хто хоч щось робить, а тут ти, писака, лише теревені розводиш… Цілком імовірно.

Цілком імовірно, що фільм сподобається масам і 130 копій спроможуться зібрати 30 млн грн за курсом 12 (мій прогноз) за півтора місяця прокату. І вже таким чином зробити "Поводиря" першим вітчизняним блокбастером (хоча це й не окупить витрат на фільм).

Хто зна, може, зважаючи на ситуацію в Україні, Американська кіноакадемія (чутлива до політичності, соціальності та ідеологічності) не тільки внесе "Поводиря" до списку номінантів, а й присудить йому нагороду за найкращий "іншомовний фільм". Можливо.

Але це не спростовує важливості критики стосовно кіно. Особливо вітчизняного. Яке лише через неймовірні зусилля зможе пробити ідейний і технічний мур проблем, збудований нами ж самими.

"Поводир" може виявитися знаковим фільмом у тому сенсі, що, шкутильгаючи й навпомацки, проведе нас на інший бік барикад. Подалі від племені злих прибічників старого статус кво.

Караван іде. І підштовхує його якраз "гавкання".

http://gazeta.dt.ua/CULTURE/povodir-shlyah-do-prozrinnya-_.html
Записаний
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов

chasset

  • Ветеран
  • *****
  • Карма: 3
  • Offline Offline
  • Повідомлень: 667

"Гніздо горлиці" (реж. Тарас Ткаченко. 10 листопада 2016)
 Одеський кінофестиваль визнав цей фільм найкращим у національному конкурсі. Повнометражний дебют Тараса Ткаченка розповідає про українку Дарину, яка вирушає на заробітки в Італію. У рідній домівці залишаються безробітний чоловік та донька, яка переживає труднощі дорослішання. На чужині Дарина влаштовується на роботу до заможного італійця, з яким у неї зав'язуються стосунки. Коли вона повертається додому, то розуміє, що вагітна.
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/ochey-zacharuvannya-10-prem-yer-kinosezonu-_.html

"Сторожова застава" (реж. Юрій Ковальов. 22 грудня 2016 )
"Доки в нас не почнуть знімати успішних фільмів для масового глядача, ні про яку кіноіндустрію й мови бути не може", — цю фразу в різних варіаціях промовляли всі, хто скептично дивився на успіхи українського кіно останніх років. Своєрідним "козирем", здатним спростувати такий сильний аргумент, обіцяє стати "Сторожова застава".
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/ochey-zacharuvannya-10-prem-yer-kinosezonu-_.html
Записаний
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована"  Ю.Шевельов
 


Facebook Comments