"Пиво та квас добромильські?" – запитала я у продавця. "Львівські!" – відповіла вона, підставляючи пластикову пляшку до краника. "А колись ми мали своє пиво, добромильське… – сумно констатував чоловік, що купував цигарки. – Чудове було пиво. Мали свою технологію, робили на своїй джерельній воді, у давніх, ще за Австрії, мідних чанах. І де воно усе?.. Нічого не залишилося, усе травою поросло…".
Колишній пивзавод розташований «на Гучку» – так називають цю частину міста за річкою Вирвою. Після великої повені тут встановили новий міст, і тепер не треба долати річку вбрід, аби дістатися на інший берег. Сумно дивитись на залишки колись знаного пивзаводу. На високій рурі звили гніздо бузьки, вивели кількох пташенят, а ці птахи де-небудь не селяться. Може, не усе ще втрачено?..
Люблю маленькі провінційні вокзали, а добромильського дотепер не бачила. А побачила – і настрій впав. Новенька вивіска – білі літери на синьому тлі «Добромиль. Львівська залізниця» – прикрашає… руїну. Досконала натура для зйомок фільмів-трилерів, не треба витрачатися на спеціально облаштовані павільйони. Тут тобі і провалля між сходами, і ями у підземелля, і понівечені вікна-двері, що ведуть у запустіння… А яка цікава була колись будівля, який красивий був перон та ліхтарі. Це ж – музей просто неба, запущений, щоправда, що ледве дихає.
Неподалік вокзалу – ДОК, деревообробний комбінат. Пан Юзек з села Великого (чоловікові вже під вісімдесят) розповів, що замолоду ходив на роботу пішки і повертався пішки. Щодня! За будь-якої погоди. Лише виходити з хати доводилося о 5-й ранку. А коли пан Юзек купив ровер – заміряв відстань: спідометр показав 9 кілометрів від дому до комбінату. По 18 кілометрів щодня проходив пан Юзек!
За Добромилем у напрямку Нижанковичів, поблизу села Солянуватки, є місце, яке колись увійде до переліку найважливіших пам’ятників Другої світової війни. Це – Саліна, місце загибелі тисяч людей. Тут у червні 1941 року сталася страшна трагедія – енкаведисти стратили три з половиною тисячі людей, пригнали місцевих жителів з Добромиля та з ближніх сіл, арештантів з Перемишля, а під час страти увімкнули двигуни машин, щоб заглушити крики людей. Місцем погребіння стала шахта, куди скидали і мертвих, і ще живих, заповнили її вщерть…
До цієї трагедії Саліна мала репутацію мальовничого місця, де добували якісну сіль, везли її на всі боки, в тому числі до Праги та Відня. Пізніше тут працював санаторій для хворих на легеневі хвороби, але 1986 року його закрили. Тепер будівлі, які у досанаторний період були, мабуть, шахтоуправлінням та виробничими приміщеннями, перебувають у крайньому запустінні. Але неподалік будують капличку, і до пам’ятника, встановленого на місці злочину, вже ведуть сходи. Поступово відновлюється пам’ять про те, чого забувати не можна. Остання неділя червня – день пам’яті жертв Саліни. Сюди з’їжджаються звідусіль, і щодалі – то цей потік буде більшим. Бо це – місце загибелі людей багатьох національностей, а страшну справу, яку розпочала машина знищення НКВС, докінчили фашисти, які теж на цьому місці страчували людей. Саліна – пам’ятник проти антилюдських сталінсько-гітлерівських режимів.
…Добромиль цими днями – місто квітучих мальв. Вони викликають усмішку, милують око усюди – вздовж тротуарів, під парканами, на подвір’ях. Деякі оселі нагадують західні вілли, а деякі чистенькі прості хатки ніби зійшли зі сторінок історичних книжок про побут маленьких містечок Галичини. Зворушили мене нелякливі кури під міською ратушею, які впевнено походжали просто під вікнами мерії. Нікого вони не бояться, почуваються у центрі міста господарями. Що вони там видзьобували між шпаринками давньої добромильської бруківки? Саме тут колись буяла торговиця, продавали-купували усе: від збіжжя й різного краму – до містично-міфічних «слуг» собі на господарку. Не вірите – почитайте книжки про Добромиль…
Галина Вдовиченко, газета "Високий Замок"
