Лунає дзвінок щороку і в Добромильській школі. На превелике щастя!
Хвала Богу, наша школа – теж не виняток, але яка ж вона була все-таки виняткова!
Ще у минулому столітті, і то без жадного сумніву, натепер теж, збиралися на стадіоні, де здавали ми крос та біг на 100 метрів нашим фізкультурникам п.Гащаку та п.Заваляєву, на те парадне шикування спочатку 11-ті кляси, потім 10-ті, а за ними, мов ті родичі гарбузові, дев"яті кляси і так аж до наймолодшеньких перших клясів. Тільки тепер кількість учнів у клясі суттєво зменшилась, як би то влучно уточнила наша вчителька математики Валентина Дмитрівна: "корова язиком злизала".
Перед зібранням стояло наше керівництво на чолі з директором Анусьом, його праві руки Зося, Киця та Шатьо. Вони давали по черзі мудрі напучування усім без винятку штубаченькам і штубаченятакам, як треба себе готувати до торування шляху до Країни Знань, загартовувати себе для подолання усіх труднощів у вигляді танґенсів та котанґенсів, як вдіяти, аби вціліти у вирі Омів та Вольтів, аби все ж таки знати ту теорему про "портки" Піфагора, що на всі боки рівні, ну і звісна річ, не забути, що усіх нас мала об"єднувати єдина мета за будь-яких обставин – побудова світлого майбутнього у дусі: всі люди-братчики і мають допомагати одне одному.
А після такого мудрого балаку поважних у нашій школі людей старенький магнітофон, тоді ще на бабіни, вигравав захрипло пісню Малишка "Вчителько моя, зоре світова".
І найдебеліший одинадцятикласник садив собі на рамена найтендітніше першенятко-дічатко, вбране у коричневу суконку-форму та білий фартушок, а на голові, обов"язково білі бантички, і от воно, бідолашне, калатало щосили тим дзвоником, що утричі більший ніж дитячий п"ястучок. Щосили, щодуху, калатай, аби усі дітлахи у рядах почули, що солодойкому літньому життю прийшов кінець, і треба хутенько братися до книжки. По тому дійству усі розбігалися по класах, на урок миру, так званий. За звичай після кількохвилинної промови класного керівника чи керівнички починалося традиційне "де-ти-провів-літні-канікули" і гомоніло-гуділо, мов у вулику. Пахло жоржинами, гладіолусами, айстрами, чорнобривцями, сонце мружило свої оченятка, і здавалося, що літо ще не закінчилося.
Усі дружно очікували, коли ж нарешті наша прибиральниця, брава пані Богданя, натисне кнопку, дасть сигнал, що перерва почалась.
Еге ж, лунає дзвінок, голосить звістку, що повернулися після канікул у школу вчителі та учні. Життя завирує: урочисті шеренги-шикування, свята, батьківські збори, педради, наради, і звичайно, уроки-уроки, перерви-перерви. Звичне всім, однак таке до болю знайоме і рідне серцю "чому-не-виконав-домашнє-завдання", "сідай, маєш двійку!", "тема-уроку- нині-така", "де-щоденник?", "до-дошки-піде…", "після-уроків-залишаєтеся-на-виховну-годину", "забув-удома-зошита", "чи-довго-ще-там-до дзвоника?"- ну, майже всі складові цікавого та виняткового, зуповного усілякими пригодами-придибеньками учнівсько-вчительського життя!
Авжеж з поверненням вас, любі учні, любі вчителі!
Автор – користувач нашого форуму, chasset