Лунає дзвінок  щороку і в Добромильській школі. На превелике щастя!
Хвала Богу, наша школа – теж не виняток, але яка ж вона  була  все-таки виняткова!

Ще у минулому столітті, і то без жадного сумніву, натепер теж, збиралися на стадіоні, де здавали ми крос та біг на 100 метрів  нашим фізкультурникам п.Гащаку та п.Заваляєву, на те парадне шикування спочатку  11-ті  кляси, потім 10-ті, а за ними, мов ті родичі гарбузові, дев”яті кляси і так аж до наймолодшеньких перших клясів. Тільки тепер кількість учнів у клясі суттєво зменшилась, як би то влучно  уточнила  наша вчителька математики Валентина Дмитрівна: “корова язиком злизала”.

Перед зібранням стояло наше керівництво на чолі з директором Анусьом, його праві руки Зося, Киця та Шатьо. Вони давали по черзі мудрі напучування усім без винятку штубаченькам і штубаченятакам, як треба себе готувати до торування шляху до Країни Знань, загартовувати  себе для подолання усіх труднощів у вигляді танґенсів та котанґенсів, як вдіяти, аби вціліти у вирі Омів та Вольтів, аби все ж таки знати ту теорему про “портки” Піфагора, що на всі боки рівні, ну і звісна річ, не забути, що усіх нас мала об”єднувати єдина мета за будь-яких обставин – побудова світлого майбутнього у дусі: всі люди-братчики і мають допомагати одне одному.

А після такого мудрого балаку поважних у нашій школі людей старенький магнітофон, тоді ще на бабіни, вигравав  захрипло пісню Малишка “Вчителько моя, зоре світова”.

І найдебеліший одинадцятикласник садив собі на рамена найтендітніше першенятко-дічатко, вбране у коричневу суконку-форму та білий фартушок, а на голові, обов”язково білі бантички, і от воно, бідолашне,  калатало щосили тим дзвоником, що утричі більший ніж  дитячий п”ястучок. Щосили, щодуху, калатай, аби усі дітлахи у рядах почули, що солодойкому літньому життю прийшов кінець, і треба хутенько братися до книжки. По тому дійству усі розбігалися по класах, на урок миру, так званий. За звичай після кількохвилинної промови класного керівника чи керівнички починалося традиційне “де-ти-провів-літні-канікули” і гомоніло-гуділо, мов у вулику. Пахло жоржинами, гладіолусами, айстрами, чорнобривцями, сонце мружило свої оченятка, і здавалося, що  літо ще не закінчилося.

Усі дружно очікували, коли ж нарешті наша прибиральниця, брава пані Богданя, натисне кнопку, дасть сигнал, що перерва почалась.

Еге ж, лунає дзвінок, голосить звістку, що  повернулися після канікул у школу вчителі  та учні. Життя завирує: урочисті  шеренги-шикування, свята, батьківські збори, педради, наради, і  звичайно, уроки-уроки, перерви-перерви. Звичне всім, однак таке до болю знайоме і рідне серцю  “чому-не-виконав-домашнє-завдання”, “сідай, маєш двійку!”, “тема-уроку- нині-така”, “де-щоденник?”, “до-дошки-піде…”, “після-уроків-залишаєтеся-на-виховну-годину”, “забув-удома-зошита”, “чи-довго-ще-там-до дзвоника?”- ну, майже всі складові цікавого та виняткового, зуповного усілякими пригодами-придибеньками учнівсько-вчительського життя!

Авжеж з поверненням вас, любі учні, любі вчителі!

Автор – користувач нашого форуму, chasset

Facebook коментарі
Теги: