Варто згадати про батьків Емілії. Яворовські поселились у Добромилі в 1907 році, коли Владислав Любич-Яворовський (1840-1928), – залізничний радник, будівничий багатьох ділянок Галицької залізниці (зокрема гілки Тернопіль-Підволочиськ), багатолітній начальник колії у Кракові, – після виходу на пенсію після 41 року служби обійняв там посаду міського інженера і відкрив власний офіс. Він приїхав у Добромиль у віці 67 років будучи уже визнаним фахівцем і маючи авторитет у певних колах. Як шанований і заслужений житель Кракова він отримав складаний ключ до хвіртки одного з парків Кракова, щоб мати змогу і вечорами ходити туди на прогулянки (цей ключ є родинною реліквією і власністю його внука – Яцка Гебультовича та його дружини Дороти).
| Герміна-Сюзанна Любич-Яворовська (1857–1956), молода дружина в Тернополі, де її чоловік будував ділянку залізниці Тернопіль-Підволочиськ. | Емілія Любич-Яворовська (1880–1950) – пізніша дружина Юзефа Ґебультовича, випускниця Краківської консерваторії (справа) з сестрою Ольгою (1881 р. н.). Фото виконане в ательє Альфреда Сілкевича в Тернополі |
Попри похилий вік Яворовський активно працював. У 1916 році у віці 76 років він взявся за організацію відбудови знищених після І Світової війни об’єктів у Добромилі й Долині. Після встановлення польської влади обійняв ще посаду геометра (землеміра), але роки брали своє. Помер ранньою весною 1928-го року. На його похорон у Добромилі прибули численні делегації Спілки польських залізничних інженерів зі Львова й Кракова. Його дружина Герміна-Сюзанна (1857–1956) – за походженням австрійка – була дуже гостинною. На її іменини (Сюзанни) 11 серпня, на так звану “серпнівку”, з’їжджалася до Добромиля майже ціла родина. Як згадує її внук (по дочці Ользі) Адам Богданович, “у будинку на Гучку тоді лунали музика і співи. На фортепіано найчастіше грав мій батько (Петро Богданович) спеціальні шопенівські мазурки й етюди. Найкраще співала цьоця Нуна (Емілія Яворовська), яка, коли була незаміжньою, вчилася співу у Кракові”. Герміна Любіч–Яворовська змушена була залишити Добромиль у 1945-му році, а в 1956 р. померла у Лодзі.
Термін головування Юзефа Ґебультовича називали у Добромилі “золотим часом”. Тоді ж збудовано на берегах Вирви футбольний стадіон та поле для жидівського спортивного клубу (1923). Завдяки дуже активній праці добромильського “Сокола”, яким керував Ґебультович, пожвавилася культурна діяльність. Він також видавав поштові листівки де були зображені об’єкти, пов’язаними з історією Добромиля. Сьогодні ці листівки неабияк цінять колекціонери. Його внуком є Яцек Ґебультович (1959 р.н.), полоніст, журналіст, редактор “Бунту молодих духом”, колекціонер добромильських пам’яток. Разом із дружиною Доротою на основі документів, листів, розповідей і легенд уклали гарно ілюстрований “Родинний альбом” – сагу трьох польських родів: Ґебультовичів, Тернгонде, і Стоцьких.
Автор Станіслав Славомир Ніцея – 1949 р.н., польський історик, ректор університету в Ополє (Польща), сенатор Речі Посполитої, автор історії Личаківського цвинтаря у Львові.
З польської переклав Павло Теліш.
