У невеличкому інтернет-сюжеті, покладеному на щемливу музику, промайнуло чимало довоєнних добромильських фото, з ними поруч виникали сучасні види міста. І раптом – шок: могильні камені під ногами. Їх форма не залишала сумнівів, звідки вони там опинились… Але місце та вулиця були непізнаваними. Порозпитувала знайомих добромильців – ніхто не знав, про що йдеться.
На потрібну адресу натрапила випадково.
Виходила з міської бібліотеки. Запитала, що у цьому будинку було колись. Виявилось, у роки Другої світової – гестапо, а начальник гестапо жив поруч, в особняку на вулиці Міцкевича, 8. Ця понищена часом вілла дотепер зберегла залишки своєї колишньої краси. Зайшла на подвір’я – і побачила те, що шукала. Усе велике подвір’я, увесь простір між будинком та господарськими будівлями викладений мацевами – надгробними плитами зі зруйнованого у часи війни єврейського цвинтаря. Два надгробні камені лежать написами догори. Якби знала іврит – могла б прочитати епітафії…
Господар – Віктор Захарчук – зустрів нас із розумінням. Він давно чекає допомоги у переобладнанні подвір’я, хоча й розуміє, яка це нелегка справа. Показав душову кабінку, облаштовану у глибині подвір’я – її основа теж викладена каменями із цвинтаря. Розповів, що вони живуть тут з 1965 року і, скільки себе пам’ятає, подвір’я завжди виглядало саме так. Люди колись подейкували, що подвір’я так виглядає з часів, коли тут жив начальник гестапо, дехто казав, що воно змінилося у післявоєнний час, коли тут мешкав прокурор району.
– Ну як я можу бути проти? – гаряче продовжує розмову пан Віктор. – Я не лише не проти, щоб камені зняли, я усіляко це підтримую! Уявіть, як це – ходити по могильних каменях. Це ж енергетика яка! Десь рік тому сюди приходив міський голова Михайло Дмитрович Матіяш, сказав, що камені треба забрати, а подвір’я викласти звичайною плиткою. Я зрадів. Згодом приїжджали четверо чоловіків, виміряли подвір’я – і на тому усе. Більше нічого не відбувається, і наразі нічого не чути.
Я спробувала дізнатись, які перспективи у цієї справи.
– Знаю, що міський голова Добромиля кілька місяців тому завзято брався вирішити цю проблему, – сказав Мейлах Шейхет, директор Представництва в Україні Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського Союзу, – але розумію, що одного бажання мало. У часи фашистської окупації з євреїв формували трудові загони і змушували знімати з цвинтарів камені та вимощувати ними дороги. Зараз люди фінансово неспроможні дати раду з цими наслідками. На Львівщині це далеко не поодинокий випадок. Скажімо, подвір’я колишнього львівського КДБ вимощене такими ж каменями…
Михайло Матіяш, міський голова Добромиля, до якого я зателефонувала, відповів, що він намагався зацікавити причетних до можливості вирішити цю проблему. Був на подвір’ї на вулиці Міцкевича, 8, сфотографував усе, що там побачив, згодом телефонував до представників єврейської громадськості. Навіть їздив до Києва до заступника рабина. «Помогли б, чим зможемо, – наголосив міський голова, – однак узятися за вирішення цього питання має єврейська громада».
Нещодавно у Добромилі побувала туристична група з-за кордону – їхні батьки походили з цього містечка на українсько-польському кордоні. Гості заїжджали до пана Віктора, бачили його подвір’я… «Сказали, що ці плити не мають лежати під ногами, – розповідає пан Віктор, – що їх варто було б – як у нормальному цивілізованому світі – повернути на цвинтар, хоча від кладовища теж вже майже нічого не залишилось. І на тому місці з цих каменів звести пантеон пам’яті. Але коли це буде? І хто це зробить?»…
Галина Вдовиченко, газета "Високий Замок".
