Добромиль – місто, центр Добромильської міської ради. Розташоване на річці Вирва за 24 км на північний захід від районного центру. На 1 січня 1998 р. в м. Добромилі проживало 5700 осіб.
Місто, яке сьогодні називається Добромиль, згадується в написаннях під назвою Dobromil. Назву Dobromil, як визнають фахівці, необхідно читати Добромиль.
Як стверджують дослідники на підставі писемних свідчень, назва цього міста первісно також звучала Добромиль. Найбільш правдоподібним є припущення, що назва Добромиль утворилась від імені власника і засновника оселі в часах української державності Добромиля. На підтвердження цієї думки вказує факт, що в Перемишльських актах ХV ст. майже завжди вписувано "Довчонгуль", а інколи "Довчаміля". Відомий історик І. Крип’якевич твердить, що ця назва походить від двочленних слов’янських імен Добрий, Доброслав.
Для послуг населення в м. Добромиль працюють відділення зв’язку, переговорний пункт, номерна районна лікарня, аптека, відділення акціонерно-комерційного агропромислового банку "Україна", ветеринарна дільниця районного державного підприємства ветеринарної медицини. Народний дім, філія центральної районної бібліотеки для дорослих та дітей.
Територія Добромиля була заселенна вже в середині І тисячоліття нашої ери, про що свідчать археологічні розкопки (культура карпатських курганів) і знахідки римських монет 2-4 ст. нашої ери.
Записки Добромильського костелу пов’язують початки Добромиля з іменем вождя Виша, котрий мав жити в ХІІ ст. на дворі українських князів у Перемишлі, але часто доїжджав у тутешні місця.
Першу історичну вістку про Добромиль маємо вже з 1374 р. В ті часи князь Владислав Опольський, господар руської землі, заводить у Галичині нові порядки, пов’язані в основному з приверненням Галицького князівства та введенням нового устрою. Він надає великі посілості на Стривігором і Вирвою, в тому числі і Добромиль, лицарському родові Гербуртів. Документи і тридиції роду Гербуртів свідчать, що вони вже від ХІІІ ст. жили на галицьких землях. Порівнявши дати, бачимо,що Добромиль і Вишина – дві оркемі оселі, перша на лівому березі Вирви, на території нинішнього міста, друга – на правому березі, на місці присілка Гучка. У 1446 р. власником Вишини, так тоді називали частину ДОбромильської околиці, став Микола Гербурт, львівський ловчий. Саме йому дослідники приписують переміну назви оселі на ДОбромиль від одної "доброї милі" від Фельштина. Але цей здогад не співпадає з історичною правдою.
Брак відомостей про Вишину з другої половини ХV ст. свідчить, що згаданий Микола Гербурт прилучив її до Добромиля.
У 1450 р. Микола Гербурт збудував біля Добромиля на горі Сліпій замок з дерева. Його сини Іван, Микола і Северин поділили родинні маєтки у 1462 р. Добромиль з околичними селами дістався двом останнім. Із записок перемиських актів виходить, що тут панували староруські порядки і звичаї. Громадою завідував так званий тивун, призначений власником осади. У 1467 р. ним був якийсь Стефан. У другій половині ХV ст. Добромиль був досить великою і багатою оселею. В 1485 р. відбувся родинний поділ між Северином і синами Миколи Гербурта.
Число мешканців зростало через наплив втікачів від сусідніх лідичів, які тут знаходили лагідніший спосіб життя.
Однак розвиток осади затримували ворожі наїзди і часті повені Вирви. Така повінь була в Добромилі в 1470 і 1526 рр. У 1497 р. він потерпів від татарського нападу, де жертвою стала більша частина хат і замок на Сліпій горі, в якому загинула велика кількість шляхти, котра хоронилась тут перед небезпекою. Цього року король Як Ольбрахт на прохання Андрія Гербурта підніс Добромиль до ряду містечокі запровадив ярмарки. Гербурт спровадив з Морави ремісників. Для них перших колоністів Іван Гербурт у 1531 р. заложив латинську парохію і збудував дерев’яний костел. Хоча містечко почало змінювати свій первісний вигляд і характер, все ж місцеві сільські мешканці становили більшість. Перепис населення у 1515 р. показав, що селяни володіли 15 ланами землі (понад 400 моргів). До дальшого розвитку Добромиля спричинився львівський каштелян Станіслав Гербурт, жупник руської землі. 28 квітня 1566 р. в Любліні король Зигмунт Август, нагороджуючи вірні і корисні послуги Станіслава Гербурта, видав привілей, яким село Добромиль перейменував у місто Добромиль, надавши йому магдебурське право, за яким було встановлено торг у четвер і два річні ярмарки 3 травня і 15 жовтня, та звільнив від державних тягарів на 15 років.
Жупник землі руської укріпив місто мурами і частоколами. На Сліпій Горі побудував муровану твердиню – високий замок, призначений для оборони на час небезпеки. Дозволяв міщанам вільно вирубувати дерева в Тернавських лісах (привілей з 1570 р.) і допомагав будуватись.
Згадуваний Станіслав Гербурт у 1543-1584 рр. збудував монастирі і церкви. Ним у Добромилі побудовано дві церкви: одну в місті, а другу – на передмісті.
У другій половині ХVI ст. і з початком ХVIІ ст. Гербурти належали до найвизначніших родин у Галичині. Займаючи високе становище в РУському воєводстві і короні, прославилися вони на полі науки, політики і воєнного ремесла. Своїми ділами заповнили нашу історію тривкими пам’ятками. Одначе, найвище піднявся в роді і прославився на сторінках історії Іван Щасний Гербурт. Народившись у Боневичах у 1567 р. він довгий час перебував за кордоном в ранзі посла і політика. І лише в 1601 р. Гербурт кидає воєнне ремесло і дипломатичну службу, одружується з польською княжною Ельжбетою Заславською і оселяється в Добромилі. Від цього часу починається найцікавіша доба в історії м. Добромиль. У 1603 р. Гербурт встановлює тут нові ярмарки, на які запрошує купців аж з Далекого Сходу. Всіх мешканців міста вважає рівними і забезпечує їм рівне представництво в міському уряді. Надає певні привілеї і права меншині жидів. У 1604 р. Щасний дозволив міщанам побудувати цекрву і для неї подарував "двірок з садом і городом в місті, при волі лежачім – названім "Вуйця". Тут він займається вивченням історії та літератури, багато читає. Пізнання історії України вплинуло у великій мірі на подальшу діяльність Івана Щасного. До Добромиля часто заїжджають посли семигородських магнатів Баторія, Бочная, Габари та інших з метою державного перевороту. Іван Щасний переходить в опозицію до короля Зигмунта ІІІ, і разом з українською шляхтою в 1606 р. виступає проти короля зі своїм власним військом (1000 осіб). У липні 1607 р. під Оранськом перемогу здобули королівські війська, і Щасний потрапляє в краківську тюрму. 24 лютого 1609 р. Гербурта звільнили, але під важкою умовою, їхати просто до Добромиля, не вести кореспонденцію із закордоном та не висилати туди послів, не виїздити далі як сім миль від місця осіду під загрозою кари смерті. Та не таким був Щасний. Але не тільки словами боронить Щасний РУсь. Він ділами скріплює її оборонну силу. Фундує нові церкви, що мали стати твердинею "руськости" і заборолом її кільтури. 7 травня 1613 р. Гербурт відступає міську парохію в Добромилі о. Тимотею, добромильському намісникові за 420 золотих. У 1614 р. видає чотири книги. Але 3 грудня 1616 р. Іван Щасний Гербурт помер. Це був великий оборонець руського народу, до останньої хвилини незламний, який вірив у краще майбутнє свого народу.
У часи Івана Щасного Гербурта почав своє існування монастир отців Василіян. Про прихід Василіян є два перекази. Один говорить, що під час татарського нападу 1612 р. втік з одного львівського монастиря о. Атаназій разом з іншим монахом Йоілом і зайшов у добромильські околиці, шукаючи тут безпечного місця. Знайшов джерело доброї води, побудував за дозволом власника тих околиць малий монастирець собі і своїм монахам, що врятувалися від татарської неволі. Інші перекази говорять, що перші монахи прийшли з Лаврова.
Дуже ймовірним і правдободібним є третє припущення, що василіяни прийшли сюди з Чернечої гори біля Мукачева у 1611-1613 рр. На підтвердження цієї думки вказує назва "Чернеча гора" в Добромилі, а також той факт, що на дворі Івана Щасного Гербурта перебував у цей час православний єпископ.
24 серпня 1613 р. Іван Щасний Гербурт і його жінка Ельжбета видають у Перемишлі грамоту для монахів, в якій написано: "Повідомляємо, що будучи прошеними від о. Анатазія і братів-монахів о. Василія, щоби в моїм місті такі можливості в моїх маєтках дали до збудування церкви і монастиря, щоби вони служби Божі відправляли по віки, спокійно своє життя провадили. Маючи перед очима права і спокій у вірі, через кілька віків у святості заховуванні і приклад наших предків обох домів, з охотою на те їхнє прохання ми їм дозволили. Про те також даємо і даруємо о. Атаназію і його братам, що тепер живуть, і інших по них, на вічні часи поле при наших Добромильських горах до Високого замку лежаче, що починається від сходу сонця вище потоку Сливецького з верховинами того потоку. Звідси до полудня по верху гори при Холмцю і під дорогу велику, котра іде з Поляни до міста Добромиля. Від заходу до доріжки, котра від тої великої іде на північ на діл до Пастевника, при тій доріжці Пастевницькій висипаний є горб до сходу сонця, аж на верховину того потока Сливецького, звідки почався об’їзд. Тоді на тому місці, від нас даному і дарованому, вільно буде церкву і монастир збудувати, якнайкраще розвиватися. З муру, з дерева ставити і богослужіння, яко предків наших з давня було віри своєї відправляти. В тому місці городи, сади саджати й інші пожитки вільно їм множити і ставити". Діставши згадану грамоту, добромильські василіяни збудували дерев’яний монастир і церкву св. Миколая на узгір’ї Чернечої гори. На тому місці тепер є давнє монаше кладовище. Число монахів у монастирі з кожним роком зростало, так що земля, подарована Іваном Щасним Гербуртом (82 морги) ставала недостатньою для утримання монахів. Це змусило вже у 1656 р. ігумена о. Теофана Устрицького просити дідича Добромиля про надання нових наділів листом, датованим 21 березня 1655 р., який зберігався в Добромильському замку. Конец-польський подарував монахам велику кількість землі. У 1663 р. за ігумена – отця Генадія Хитровича монастир одержав від власника Добромиля Альбрехта Красінського поле. Іван Бонавентура Красінський подарував монастиреві млин, так званий "Дремчаків", із землею і дозволом відправляти ярмарки навколо монастиря в часи храмових празників, що в 1724 р. затвердила Роза Красінська. Між роками 1680-1706 набули василіяни поля: Радич, Босаків та інші. У 1705 р. розпочато будову мурованої церкви і монастиря св. Онуфрія, а закінчено 1731 р.
Монастиреві підпорядковувалися менші в Буковій коло Фельштина, Наклі біля Перемишля та в Журавині коло джерел Сяну. В монастирських записах за 1812 і 1916 рр. знаходимо опис першої церкви і згадку про те, що її завалив вітер. У монастирських записах за 1803 р. згадується, що ігумен о. АтанасМихальський казав ту церкву розібрати. Того ж року побудовано нинішню муровану дзвінницю, до якої перенесено годинник, сконструйований у 1699 р. монахом Йоною, годинникарем з Тимча, а переробленим Йваном Кошитим з Ярослава у 1751р., і дзвони зі старої дерев’яної дзвінниці. Через цю нову дзвінницю в місці, де нині знаходяться дві каплички, була виїздова брама. Після скасування частини монастирів до нього у 1744 р. приєднано чернечі осідки в Улючі, Рибнику, Колоденці коло Жовкви (звідки до монастиря перенесено чудотворний образ святого Онуфрія). У 1775 р. жило в добромильськім монастирі 26 людей, у тому числі 14 монахів.
Нащадком Івана Щасного Гербурта залишився його син Іван-Леон, теж письменник. Недовго сидів він у Добромилі. У 1622 р. змушений був зректися своїх прав до маєтків разом з Добромилем із замками, двома солінами в Ляцьку і Пастевнику та десятьма околичними селами на користь вірчих батька.
Добромиль набули Чурили, дуже поважні українські шляхтичі. Скоро весь цей маєток перейшов у власність холмського каштеляна Самуеля Конецпольського, що одружився у 1621 р. з дочкою Івана Щасного Гербурта Олександрою.
Облога Високого замку шведами у 1653 р., перехід козацьких відділів, татарські походи в 1672 р. призвели до занепаду міста і зубожіння його городян. Зі смертю Станіслава Конецпольського (сина Самуеля) в 1660 р. Добромиль перейшов його сестрі Зузанні, у руки Альбрехта Красінського, старости полоцького, котрий володів ним ще в 1690 р. У 1693 р. воєвода полоцький Іван Бонавентура Красінський закупив усі давні посілості Гербуртів. Того року в Добромилі відновленно склад угорських вин, занедбаний воєнною хуртовиною, а в 1713 р. король Август надав Добромилю дворічні ярмарки. Але нові привілеї не могли спинити господарсько-торговельного занепаду міста. 1760 р. Добромиль став жертвою пожежі. Одночасно з тим, як зубожіло українське міщанство, росло і кріпло господарство євреїв.
У другій половині ХVII ст. і першій половині ХVIІI ст. Добромиль мав кілька визначних українських священників, таких як Симон Коростенський, Теодор Черхавський, Григорій Підгаєцький. Перший з них – намісник і просвітитель на передмісті, заслуговує уваги. Він написав "Добромильський літопис" українською мовою, використовуючи місцевий говір. Літопис відтворює події від 1648 р. до 1705 р.
У 1772 р. ігумен о. Амліян Крижановський продав церкву св. Іллі до Перекопаної біля Перемишля. У 1784 р. дідичка ТАрнави Анна Вєльоголовська грамотою, даною в Тарнаві і заінтабульованою в 1792 р. в Добромильськім магістраті, віддала Високий замок Гербуртів, що був її власністю, на вічне посідання монастиреві. ХVIІI ст. – час розвитку Добромильського монастиря як релігійної і національної святині на західних українських землях.
Встановлені тут у 1693 р. богословські студії (догматичні і юридичні), які проводили василіяни, були на дуже високому рівні. З помітних професорів на тих студіях були Йосафат Макаревич, Анатолій Водинський, Трифон Стебницький, Олімпій Ангелович, Герман Дронович (догматика) і Гавриїл Козинсьикй (право). У 1771 р. ці студії перенесли до Лаврова. З пізніших подій в історії Добромильського монастиря слід згадати собор чину Василія Великого, який тут відбувся у 1838 р. за участю єпископа Івана Снігурського. Значну роль у церковному і національному житті відіграв парох Генріх Полянський.
У часи Австрії після 1772 р. Добромиль стає розвинутим центром. Збільшилося видобування солі. В 1856 р. Добромиль стає повітовим центром. У 1871 р. через Добромиль прокладено залізницю, яка з’єднала Сянок – Хирів – Перемишль. Це сприяло розвитку торгівлі і ремесла.
15 червня 1882 р. за розпорядженням Міністерства освіти і Галицького намісництва до Добромиля приїхала урядова комісія передати добромильський монастир єзуїтам. До складу комісії входили: від єзуїтів – провінціал о. Генрик Яцковський, о. Гаспар Щепковський і два братчики; від уряду – добромильський староста Юліан Фрідрук і рахунковий асистент Антоній Штегль; від отців Василіян – протоігумен о. Сарницький. Сам акт передачі монастиря, цекрви і майна з рук тогочасного ігумена о. Юліана Телішевського єзуїтам, відбувся дуже спокійно. Так єзуїти стали повноправними завідувачами монастиря в Добромилі. Ігумен о. Телішевський і два ченці (о. Варнава Козир і о. Інокентій Макаревич), які в цей час тут перебували, до тижня виїхали. В Добромилі залищились самі єзуїти. В Добромилі й попередньо число василіян щораз зменшувалось. Так, у 1847 р. їх було 13, 1852 р. – 6, 1879 р. – 2.
Як тільки було проведено ремонт монастиря, до нього зголосились понад 30 молодців. 2 червня 1888 р. вступив до Добромильського монастиря граф Роман Олександр Шептицький як 89 з ряду відновленого чину. 1 липня 1888 р. від одержав василіанську рясу і монаше ім’я Андрей та розпочав однорічну і шеститижневу новіціянську пробу. 13 липня 1889 р. дав брат першу обітницю і в 1890 р. покинув мури монастиря, щоб стати подвижником УГКЦ.
При переписі в 1890 р. руською мовою, як рідною, володіли лише 65 міщан з поселення "Халупки".
У часи Першої світової війни Добромиль був театром воєнних дій між австрійськими і російськими військами. Царські війська через Добромиль і навколишні села вели свої сили на штурм фортеці Перемишиль.
Проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 р. прогресивні сили Добромиля зустріли з великим пафосом. Газета "Діло" ща 15 листопада 1918 р. писала: "Добромильське староство, повітовий уряд, суд і всі інші уряди перейняли українські власті і обсадили українською міліцією. Жандармерія розброєна, староста виїхав, повітовим комісаром є д-р Констянтин Стецик, бургомістром Добромиля є о. Лисяк, парох".
Керівництво Добромильського повіту закликало свідомих українців вступати в українське військо. Національно-визвольна війна не увінчалась успіхом.
Проживало в Добромилиі у 1927 р. 6 тисяч осіб. З них лише три відсотки були українці.
Важкі часи настали для Добромиля між Першою і Другою світовими війнами. Населення зазнало польського, німецького і більшовицького гніту. В часи німецької окупації фашисти розстріляли понад 2,5 тисячі євреїв.
Однією із чорних сторінок в історії є події червневих днів 1941 р. З північної сторони міста є Лиса гора, за якою, трохи вправо – присідок Саліна. Це галицька Биківня, де енкаведисти в червні 1941 р. покидали в соляні шахти понад 3500 невинних людей, живих і мертвих. З приходом Червоної армії в 1944 р. знову наступили порядки тоталітарного режиму. В Добромилі мобілізовано чоловіків в армію. В часи більшовицької окупації десятки юнаків і дівчат влилися в лави УПА. Героїзм воїнів УПА і підпілля докладно описано в книзі Ярослава Малицького "Закована молодість". Про наслідки операції "Вісла" детально розповів у книзі "Довга дорога до Війська" О. Леськів. Про Добромиль і його околиці в часи Першої світової війни, національно-визвольних змагань йдеться у книзі Я. Войтіва "Повернення до нашої памя’ті".
30 грудня 1962 р. Добромильський район ліквідовано і приєднано до Старого Самбора.
Наприкінці 80-х років національно-свідомі сили розпочали хитати тоталітарний режим, що увінчалось успіхом у 90-х роках. У Добромилі створено Рух і прогресивні організації. 22 січня 1990 р. вивішено синьо-жовтий стяг.
