Чесно кажучи, ніколи не бувала на подібних підприємствах, тож коли випала нагода на власні очі побачити, як і що там робиться, то дуже зраділа. Ще на дверях мене зупинила табличка: «Стороннім вхід заборонено», і це, зізнаюсь, додало мені ще більшого завзяття. Та оскільки серед народу побутує думка, що журналісти скрізь пхають свого носа, навіть там, де їх найменше чекають, користуюся цим “привілеєм” і заходжу в приміщення Закритого акціонерного товариства «Самбірська швейна фабрика. Цех № 3».
Саме тут я і зустріла своїх нових знайомих, з якими відразу знайшла спільну мову: вантажника Володимира Андруника та охоронця Мирона Більо. Пан Мирон відразу ж провів мене до керівника цього підприємства Олександри Нагнатової, яка і розповіла все, що мене цікавило, але до цього часу було таємницею.
Добромильський швейний цех є філіалом Самбірської швейної фабрики, голова правління якого – Іван Михайлів. Працює на іноземних інвестиціях немало-небагато – ось уже сім років. Бельгійська фірма «Алсіко» є постачальником тканин, лекал, фурнітури, а заодно і замовником готової продукції. У Добромилі шиють спецодяг: комбінезони для робітників, халати. А нещодавно прийшло замовлення від фірми «Мерседес», тож роботи тутешнім працівникам зовсім не бракує. Звісно, не могла не поцікавитися, як йдуть справи в сьогоднішній нестабільний економічний час. І тут мене чекала приємна несподіванка. «Наше підприємство криза поки що не зачепила, – запевнила мене пані Нагнатова. – Є, правда, деякі незручності з нарахуванням зарплати. До цього часу це робилося через банк «Надра», проте тепер, у зв’язку з певними проблемами, він грошей не виплачує». Та пані Олександра переконана, що це лише тимчасові неприємності, незабаром спільними зусиллями все владнається.
В цеху працює 96 чоловік. Це не тільки швачки, а й охоронці, вантажники, механіки, електрики, прибиральниці. Цифра доволі таки пристойна, адже з сьогоднішнім відсотком безробіття, підприємство, котре може працевлаштувати майже сотню людей, заслуговує на увагу. Скорочення штату, що у даний час дуже поширено, не відбувається. Робочий день триває вісім з половиною годин – з 8:00 до 16:30. Керівництво виділило час і для обіду, відпочивають робітники півгодини, починаючи від полудня. Що ж до заробітної плати, то вона залежить від виробітку. Усі швачки отримують в межах тисячі гривень. Тож нарікати, за словами пані Нагнатової, нема на що. Питаю, чи не хочеться їй, як керівнику, назвати кількох кращих працівників, як то кажуть, передових, таких, на яких треба рівнятися іншим. Та, виявляється, усі тут працюють дуже сумлінно, і Олександра Зенонівна цілком задоволена роботою підлеглого їй колективу.
Після розмови в кабінеті керівника у коридорі на мене вже чекали пан Володимир з паном Мироном. Вони не тільки зробили мені невеличку екскурсію підприємством, а й багато чого розповіли.
Робочих цехів тут є аж три: один великий і два – трохи менші. За кожною машинкою трудиться швачка. Та яким же було моє здивування, коли за кількома робочими місцями побачила не жінок, а чоловіків. Виявляється, є у такій професії представники і сильної статі. Та все-таки основна частина колективу – жінки. Мої супутники жартують, що так їм навіть краще працювати.
Почувши, що я з газети, усі в один голос просять написати добрі слова про Олександру Нагнатову. Такого хорошого керівника, як у них, кажуть, ще треба пошукати. А також тішаться, що мають роботу і, відповідно, впевненість у завтрашньому дні, адже вчасно отримують зароблені чесною працею гроші.
На прощання Мирон з Володимиром, тепер вже мої нові друзі, запрошують мене у гості ще раз. Я ж, у свою чергу, дякую за хороший прийом і обіцяю колись завітати. Бо, скажу відверто, сподобалося мені серед цього дружного і привітного колективу. Будемо надіятися, що економічна криза до них так і не добереться.
Тетяна Михаць
Джерело: http://gp.prykarpaty.net
