Високий замок (Гербуртів)

Близько 1446 року власником земель у районі Перемишля став львівський ловчий Микулаш Гербурт, який на найвищій вершині поблизу Добромиля, що в минулому мала назву Сліпа гора, звів дерев’яне укріплення. Воно призачалося передусім для оборони від кримських татар, напади яких на українські та польські землі особливо почастішали з другої половини XV століття. Однак ця споруда недовго прослужила надійним прихистком від ворогів. У 1497 році в перемишльських околицях з’явилася орда буджацьких татар, яка руйнувала й палила всі поселення, а людей і худобу забирала з собою. Тоді оборонці замку не змогли відбити набіг одного з її загонів. Укріплення згоріло дощенту, так само як і навколишні поселення. Відтоді татари майже щороку вторгалися на цю територію. Їхні систематичні набіги припинилися лише після 1516 року. Близько 1560 року сяноцький каштелян і перемишльський староста Іван Гербурт (помер в 1577 р.) на місці спаленого укріплення розпочав будівництво кам’яної фортеці. Як будівельний матеріал місцеві будівничі використовували річкове каміння. Будівля була орієнтована з північного заходу на південний схід і зводилася у готичному стилі, про що частково нагадує збережена до сьогодні центральна брама. Її портал містив таблицю із зазначеною римськими цифрами датою початку будівництва – M D LX VI та нанесеним зображенням герба Гербуртів. Зверху були вибиті чорити латинські букви (I. H. S.P.), які можна розшифрувати як Iohannes Herborth Succamerarius Premisliensis (Іоанн Гербурт Підкоморій Перемишльський). Знизу був напис: Thesaurus regius – Diademata Poloniae – Obrona nasza (Скарб королівський – корона Польщі – Оборона наша). Всі цифри, написи і герб на сьогодні повністю знищені. Овальна форма укріплення відповідала обрисам вершини.

На початку XVII століття Іван Фелікс Гербурт почасти перепланував і закінчив будівництво оборонної споруди, але вже у ренесансному стилі, добудував житловий комплекс. Це був типовий зразок оборонного зодчества на західноукраїнських землях XVI-XVII століть. На відміну від попередників, які користувалися виключно місцевим річковим камінням, його будівничі використовували нестандартну цеглу, можливо, також власного виробництва.

Нове укріплення мало форму видовженої замкнутої підкови з внутрішніми розмірами 80х23 м. До замку вели дві дороги: з півдня через с. Тернава, а з півночі – від монастиря оо. Василіян. Обидві сходилися біля підніжжя гори. Звідси дістатися до укріплення можна було доволі крутою, звивистою, та відносно широкою дорогою, на якій могли вільно розминутися два запряжені вози.

Архітектурні обміри, зроблені в 1890 році В. Лушкевичем, а також у 1999-2003 роках автором цих рядків збережених фрагментів, дають змогу припустити, що споруда могла бути заввишки близько 17 м. Товщина муру в основі дорівнювала двом метрам, а від середини його висоти – 1,4 м. Викладено мур каменем і цеглою упереміш на вапнячому розчині. Каміння має розмір від 5 до 30 см завтовшки і від 25 до 30 см завдовжки. Розміри цегли 75х75х2,5 см. Зверху мур був оздоблений декоративною цегляною коронкою і накритий дахівкою. Внутрішній діаметр сягав 17 м. Головна і єдина в’їздна брама, оздоблена двома іонічними цегляними пілястрами, та праворуч від неї (якшо стояти перед спорудою) невеличка брамка для піших господарів та відвідувачів знаходилися з північно-східного боку. Доступ до замку перетинав глибокий і широкий рів, через який, у разі потреби, опускався міст.

Фасадний мур, збудований у вигляді багатокутника, мав шість граней, на кожній розміщено одна над одною по дві бійниці. Відповідно два ряди бійниць (усього їх було 30) знаходилися по всьому периметру оборонних мурів. Детальний опис такої бійниці з точними її розмірами пода В. Лущкевич. За його кресленнями і обмірами це був прямокутний отвір розміром 20х42 см з геометрично точно визначеними зрізами для прицільного ведення стрільби по якомога ширшій території; по обидва його боки знаходилися отвори менших розмірів, які виконували допоміжні функції при обороні.

Рештки муру і фундаменти можуть засвідчувати умовний поділ оборонного замку на три частини. Передня, за всіма ознаками житлового призначення на час облоги, була накрита єдиним дахом. Товщина склепінь підвальних приміщень, виготовлених з річкового каменю, сягла 45 см. Судячи зі зруйнованих підвалів і почасти збереженої фасадної та залишків бічних стін, житловий комплекс на першому поверсі мав шість кімнат (по три з лівого і правого боку) різної площі. Очевидно, це могли бути господарські приміщення, житло для замкової обслуги тощо. На верхніх поверхах розміщувалися покої для самих Гербуртів і їхнього оточення під час ворожих нападів. Про їхнє розпланування і кількість говорити конкретніше важко через брак відповідних письмових відомостей і практично повну руйнацію стін та перекриттів.

У центральній частині знаходився квадратової форми (23х23 м) дідинець, обнесений муром, без даху, з криницею посередині. Замикав укріплення мур з двома восьмикутними оборонними вежами, товщина стін яких сягла 1,7 м. З їхніх бійниць можна було вести прицільний обстріл у всіх напрямках. Про це укріплення у своєму щоденнику залишив свідчення австрійський посол до запорозьких козаків Еріх Лясота. У щоденнику він подав цікаві описи із зазначенням імен власників маєтостей. Під 12 квітня 1954 року записано: “Через річку Стрвяж і через ліс, такий зарослий, як на Бескиді, дістався до Терла, де був сніданок. Тут гори розступаються і стають дещо ширшими. Після їжі знову кілька разів через Стрвяж до Хирова, де є відкритий палац пана Вжейського. Тут є вихід з гір. Потім повз закок пана Леска Тарла, який лежить далеко з правої сторони, доїхав до Фельштина, власності пана Гербора фон Фюльштайна. Звідси по ліву сторону бачили Добромиль і замок, розміщений на високій горі. Через Ракову, село пана Тройовського, дорога 1,5 милі вела до Берещан. 13 квітня були у Болозові. Самбір, місто з замком і центр староства на Дністрі, залишили на віддалі двох миль і доїхали до села Рудки. Тут поснідали і зустріли двох ченців-бернардинів, які були добре проінформовані про Хлопіцького і про вербування козаків Його королівської милості”.

У XVII столітті замок витримав кілька різних облог: його безуспішно штурмували  кримські татари (1621, 1623 і 1672), козаки А. Ждановича (1648), шведські вояки з армії Карла Х Густава (1656) та загони семигородського князя Ференца Ракочі.

По смерті І. Гербурта 31 грудня 1616 року в замку постійно змінювалися власники. Його син Іван Лев у 1622 році через великі борги, які залишилися після смерті батька, продав його магнатам Чуриллам. Проте вже через кілька років Високий замок перейшов у власність холмського каштеляна Самійла Конецпольського, який у 1621 році одружився з Олександрою, донькою І. Гербурта. У шлюбі в них народилися донька Сусанна і син Станіслав, який згодом успадкував твердиню. З його смертю в 1660 році замок переходить до швагра, полоцького старости Альбрехта Красінського. Рід красінських свою шляхетську історію веде від початку ХV століття і тісно пов’язаний з магнатами Корвінами, один з яких перебував на угорському королівському престолі. Вичерпну генеалогію Красінських можна простежити за накресленим родовідним деревом, виконаним на пергаменті, що містить, крім конкретних генеалогічних відомостей, кілька десятків портретів представників родини. Автор схеми і портретів Томаш Камінський у 1722 році подарував свою працю Бражеєві Красінському. Згодом ця робота, яка сьогдні є цінним іконографічним джерелом, опинилася в Добромильському костелі, де зберігається під склом на західній стіні каплиці Гербуртів донині.

Часи володарювання Красінських були не з найсприятливіших в історії міста. Польсько-шведська війна спричинила жахливе руйнування економіки. Багато мешканців покинуло свої господарства в пошуках кращих умов проживання й праці. Один з документів, датованих 1674 роком, зазначає, що в Добромилі та його передмісті залишилася лише 51 особа, а “решта за кордон до Угорщини втекли, інші повмирали, а ті, що залишилися з голоду пухнуть”. Інший запис за цей же рік свідчить, що у “передмісті Добромильському є лише 26 осіб”. У таких умовах Високий замок, який на той час вже втратив значення оборонної споруди, був залишений без догляду й поступово занепадав, піддавався руйнуванню.

Інвентар Добромильської волості, складений 29 березня 1704 року з приводу її передачі у дворічну оренду шляхетській родині Гебултовських, повідомляє, що Високий замок є “за містом, немов би за межею добромильської території, між грунтами Її Мосці напі воєводини Брестської Куявської, які до Тарнави належать, на високій і стрімкій горі, мурований. Дуже зруйнований. Жодного даху нема, через що покої зруйнувалися. Нищаться склепи, яких є кілька, вимуруваних один на одному. З того замку, який поділений між спадкоємцями, де-факто, половина належить Її Мосці пані воєводині Брестській Куявській з дому Даниловичів, а половина – до Добромиля, як дарунок Його Мосці п. Стадніцького, надвірного коронного хорунжого”.

Дальшу руйнацію замки спричинили дії останньої його власниці, тарнавської дідички Анни Бялогловської. У 1784 році вона всю будівлю подарувала монастирю оо. Василіян. Дарча грамота була підписана 1 березня цього ж року у Тарнаві і затверджена у Добромильському магістраті. Ченці негайно почали розбирати мур з південного боку для своїх будівельних потреб, зокрема для реконструкції монастиря. Щоправда, вони на початках брали лише цеглу, яку використовували для монастирської огорожі. За таких умов австрійський уряд в особі міської влади Добромиля вирішив перешкодити руйнуванню унікальної вже на той час пам’ятки оборонного зодчества. Були видано дві ухвали (у 1802 і 1828 роках) про заборону розбирати стіни замку під загрозою грошового штрафу в розмірі 50 золотих ринських. Це була значна сума, якщо брати до уваги, що денний заробіток майстра-муляра на той час становив 1,5 золотого, а один віл на ярмарку коштував близько 30-35 золотих. 26 серпня 1839 року Я. Головацький, перебуваючи в Добромилі, зазначив, що на вершині високої гори є руїни замку Гербуртів.

У 40-х роках ХІХ століття Високий замок став державною власністю. Тоді ж його частково реставрували. Вчений, публіцист і громадсько-культурний діяч В. Площанський, редактор львівської газети “Слово”, оглядаючи в 1866 році руїни, писав, що ще півтора десятка років тому можна було побачити там залишки розкішних кімнат.

Він також зафіксував давній переказ про перебування у цій твердині королеви Бони Сфорци д’Арагони (1494-1557), другої дружини польського короля Сигізмунда І Старого (1467-1548). Однак документальних свідчень про це немає, а порівняння дат будівництва замку і життя королеви Бони не дає змоги підтвердити правдивість цього переказу. У пресі позаминулого століття, а також у популярних працях, написаних у ХХ столітті, наводяться різні легенди про Гербуртів, захованих у підземеллях скарбах, які оберігає таємнича сила, відомості про оборонців замку в часи воєнного лихоліття тощо. Вони не мають жодного документального підтвердження і є витвором людської уяви з відповідними прикрашеннями та фантазіями.

Залишки замку взяв під державну охорону австрійський уряд. У жовтні 1865 роки добромильський повітовий староста інформував консерваторський відділ Галицького намісництва, що нагляд за руїнами доручено лісничому Йозефу Шустеру. Про тогочасний краєвид замкової гори та руїни твердині збереглися свідчення сучасників, гімназистів з Перемишля, які в 1881 році побували там на екскурсії. Свої враження вони так виклали на сторінках газети “San”: “Взявши собі за провідників якихось чемних хлопців, ми попрямували попід ліс до гори, на якій стоять руїни. Ця гора дуже стрімка і досить висока, підноситься над цілою околицею і добре видна здалека. Тепер вона поросла засадженим лісом, початково була безлісна. Це підтверджують старожили, які кажуть, що в часи їх молодості ще жодне дерево там не росло… На замок веде добре збережена дорога, якою їздили ще Гербурти. Проте нам треба було б обійти цілу гору і додати собі значний шмат доргоги. Тому ми обрали важчий шлях, зате значно коротший…”

Справу охорони історико-архітектурної пам’ятки продовжив у міжвоєнні роки польський уряд. 22 квітня 1939 року директор державних лісів Ю. Маркевич писав до воєводського управління у Львові з приводу взяття під державну охорону руїн замку: “На території Надлісництва знаходяться руїни замку Гербуртів, які разом з довкіллям виділені як історико-припродний заповідник. На підставі домовленостей з Дослідним інститутом державних лісів Дирекція має забезпечити охорону цих руїн від природного чинника. На 1938/39 р. Дирекція виділила 500 зл. на виконання найнеобхідніших консерваційних робіт. Надлісництво в порозумінні з воєводським консерватором опрацює план робіт щодо забезпечення від дальшого нищення руїн і разом з кошторисом подасть до Дирекції на затвердження”.

Сьогоднішні руїни Високого замку Гербуртів, точніше ті рештки, що залишили нам час, природа і довколишні мешканці, лише нагадують колишню його велич, економічну і суспільну могутність власників, їхній внесок у культурний розвиток як регіону, так і держави загалом. На жаль, через відсутність належної інформації у багатьох виданнях як популярного, так і науково-довідкового характеру, у пресі трапляються численні різночитання, неправильно названі дати історичних подій, окремі з них трактуються довільно і не мають документального підтвердження.

Стан решток зруйованої споруди вимагає сьогодні передусім наукової концервації її та створення умов для археологічних пошуків. Тим більше, що 2010 року руїни замку внесено до списку дев’яти замків, які у Львівській області утворять Державний історико-архітектурний заповідник “Галицька корона”.

Михайло Кріль, журнал “Пам’ятки України" №3 2014