На пагорбі ліворуч виїзду з Добромиля в напрямку Нижанковичів розташований один з найдавніших діючих цвинтарів у Львівській області. Його закладено як християнський на виконання указу австрійського імператора Йосифа ІІ від 1783 року про перенесення прицерковних і прикостельних поховань за межі міста. Вже в 1795 році останні захоронення біля костелу перенесли на новий цвинтар. У 1960 році його територію вперше розширили і відтоді стара частина отримала народну назву Старий цвинтар. Він має дві каплиці. Цвинтарна датується 1905 роком і стоїть на найбільшому горбку в південно-західному напрямку, а друга – ліворуч від входу на цвинтар. Обидві вони в 2010-2012 роках були відреставровані.
На зламі ХVІІІ-ХІХ століть у Добромилі сформувалися три християнські громади: українська (русинська), польська та німецька. Тому епітафії зроблені зазвичай мовами цих громад. Візуальні обстеження 2012-2013 років виявили, що переважна більшість старих поховань безіменні: відсутні або зруйновані намогильні плити з написами, таблички на хрестах від часу та кліматичних умов проіржавіли чи втратилися, чимало могил є недоглянутими і поступово зрівнюються з землею. Варто зазначити, що за відсутності написів на окремих надгоробках добре збереглися деякі світлини, які частково дають змогу ідентифікувати особу похованого. Поодинокі старожили ще пам’ятають про місця поховання декого з добромилян. Про авторів цих пам’яток сакрального та декоративного мистецтва відомостей немає. Це зумовлено особливим, цвинтарним, характером таких пам’яток – перевагою духовного над світським.
Найдавніші епітафії німецькою мовою датуються початком ХІХ століття і зроблені на похованнях у найвищій частині побіч каплиці, звідки й починався цвинтар. Ліворуч на квадратному постаменті, увінчаному вазою з гірляндою квітів, чотиристоронній напис, що вказує на поховання баронеси Францішки фон Вальт, яка померла на Гучку (1770-1817). З правого боку симетрично до могили баронеси знаходився, очевидно, такий самий надгробок. До нашого часу зберігся лише квадратної форми постамент без верхівки з написом на лицьовому боці. Він свідчить про поховання Алоїза Гонта, одного з керівників солеварні, який помер у 1818 році. Неподалік встановлена витесана з жовтого каменю стела, яку увінчує масивний кам’яний хрест. Напис, недавно відреставрований, говорить, що там похований торговий агент у Добромилі (1775-1840). Другою половиною 40-х років ХІХ століття датується чавунний пам’ятник у вигляді прямокутної шафки, декорованої карнизами, заокругленням верхів і чавунним хрестом на маківці. Це поховання Терези Гольцер, уродженої Гайдечки, яка померла 22 липня 1847 року на 81 році життя.
Більшість надгробків зроблені у вигляді вертикально поставленої плити, витесаної з суцільного каменю відлитої з бетону. Деякі оздоблені, проте переважна більшість позбавлена прикрас. Кілька поховань мають чавунні пам’ятники. Є багато залізних хрестів з проіржавілими бляшаними табличками або без них, що практично унеможливлює ідентифікацію цих могил.
Найдавніші епітафії польською мовою належать до 40-х років ХІХ століття. На одному з надгробків, спорудженому у вигляді високого кам’яного обеліска з низьким чавунним хрестом, видно контури родового герба. Там похований Едвард Бродович, учень Головної шокли в Кракові (помер 10 вересня 1843 р.). Кінцем ХІХ століття датується надмогильна стела повітового судді Томаша Гофмокля (1832-1892), встановлена на квадратному постаменті. На його фронтоні зроблено короткий напис польською мовою.
Привертає увагу гробівець гірничого інжинера Францішика Сашевського та його дружини Фелікси, встановлений в другій половині 1920-х років. Однораменний хрест увінчує художньо вирізьблену двоярусну стелу, на якій закріплені дві гранітні таблиці з епітафіями та добре збереженими світлинами. Обабіч є два декоративні свічники. Цей пам’ятник чи не єдиний, на якому вказано прізвище його виконавця – Фр. Лянгер з Самбора.
Кілька надгробків виготовлені з гірського каменю (М. Хмурої та ін.). Деякі увінчані сакральними та світськими скульптурами, які вирізьблені з каменю і непогано збереглися. Зі сакральних є фігури Христа Спасителя (могили інженера К. Вайна, Фр. Гейслера) та Богородиці (поховання А. Косовського). Кілька могил мають світські різьблення. Надгробок Віщаків з 1920-х років пошкоджений, чоловіча постать у повний зріст без голови. На родинному похованні Кравчиків (друга половина 1930-х), що в лівій горішній частині цвинтаря, фігура засмученої жінки, яка сидить з трояндами в руках. Одразу за каплицею є поховання настоятелів костелу, про що свідчать скромні написи. У долішній частині цвинтаря, праворуч від входу, в оточенні дерев знаходиться поховання Невідомого польського вояка з часу Першої світової та польсько-української війни 1919-1920 років.
Деякі епітафії другої чверті ХХ століття у мистецькому плані вирішені однаково, що дозволяє припустити, що вони вийшли з-під руки одного майстра або його реміснчої майстерні. Серед них написи про поховання Яна Стоцка, професора краківської гірничої академії, шваґра бургомістра Ю. Ґебултовича, салінарного службовця Юзефа Ковальського, ремісника Болеслава Римаровича та ін.
Пам’ять про українців
На старі поховання українців вказують окремі гробівці та індивідуальні могили з написами українською мовою. Практично всі вони з першої третини ХХ століття і є родинними усапальницями греко-католицьких священників, державних і громадських діячів. Окремі з них збереглися в доброму стані і вирізняються мистецькою вишуканістю. У центральній частині, на перехресті двох стежин стоїть гробівець родини Желехівських: Василя, Антоніни та Івана. З посмертної згадки в газеті “Діло” відомо, що І. Желехівський (1883, Гучок – 30 січня 1926, Закопане) після закінчення української гімназії в Перемишлі працював у різних державних установах, а з 1911 року і до кінця життя – службовцем Земельного іпотечного банку у Львові. Чин похорону відбувся 6 лютого в Добромилі.
Піднімаючись від цього перехрестя стежкою вгору, ліворуч вимальовується гарно відреставрований в 2010 році гробівець довголітнього секретаря магістрату, одного з очільників місцевих москвофілів Петра Ціханського (1871-1967) та його першої дружини Елеонори. У горішній частині знаходяться два поховання відомих провідників національного життя української громади міста з відповідними написами. Одне належить повітовому нотаріусу, члену-засновнику місцевого осередку “Просвіти” Андрію Павлишу (1846-1909), у другому під скромною плитою лежить священик, активний учасник Визвольних змагань у 1919-1920 рр. Володимир Лисяк, убитий поляками в 1920 році. Неподалік знахадятьсь гробівці греко-католицьких священиків Івана Господаревського та Теодора Гораєцького, які багато зробили для української громади міста в міжвоєнні роки: крім повсякденного душпастирства були ініціаторами та брали активну участь у просвітянських заходах, організовували господарське життя, пропагували ідеї української державності тощо.
Кілька могил містять двомовні, українсько-польські або польсько-українські написи. Деякі гробівці збереглися в доброму стані, але без жодних написів. Багато нагробних плит розбито, відсутні епітафії. Судячи з їхньої конструкції та завдяки наявності поблизу доглянутих могил, можна припустити, що це поховання першої чверті ХХ століття. Залишені в повоєнні роки без догляду, вони поступово руйнуються. З гащети “Діло” відомо, що в квітні 1926 року в родинному гробівці на цьому цвинтарі поховано Катарину з Грабівських Менцінську, вдову греко-католицького священика, яка прожила 96 років. Ідентифікувати це поховання не вдалося.
У центральній частині цвинтаря насипано велику могилу жертвам тоталітарного більшовицького режиму, закатованим у добромильській тюрмі наприкінці червня 1941 року. Тіла А. Курчака, Б. Риморовича та ін., яких розпізнали родичі, поховали окремо. Праворуч від входу знаходяться поховання червоноармійців: 15 одноосібних і 23 – у спільній могилі.
Окремо вартно наголосити на поховання жертв НКВС на Саліні. Наприкінці червня 1941 року в шахти було скинуто понад 3,5 тис. в’язнів, яких пішки етапували з перемишльської тюрми. Переважна більшість з них – національно свідомі українці, які не сприйняли більшовицького режиму. У липні 1991 року частину останків було перепоховано в спільній могилі. 1996 року на місці первісної могили було встановлено пам’ятник (скульптор В. Чумак, архітектор В. Каменщик).
Монастирський цвинтар
Перші поховання були в монастирському підземеллі. За даними дослідників, близько 1631 року серед перших там знайшов вічний спочинок Іван Лев Гербурт, батько якого надав фундаційну грамоту, землю і кошти на розбудову святині. На початку ХVIII століття було зведено церкву св. Онуфрія, під підлогою якої спорудили два склепи. Під великим вівтарем були поховані фундатори монастиря Устрицькі та хорватський православний владика Теофіл Посич. Другий склеп, під каплицею Ісуса Христа, став усипальницею монастирських жертводавців Братковських і Яворських. З візитаційного опису монастиря від 8 жовтня 1747 року відомо, що на той час вже існував окремий цвинтар. Можливо, йдеться про поховання біля церкви св. Миколая, яку розібрали як аварійну в 1803 році, і де сьогодні знаходиться чернечий цвинтар. Старі надгробки (до 1939 р.) – це горизонтально покладені плити практично без жодних написів. Ініціали на одній з них дають змогу припустити, що під нею похований церковний композитор М. Лончина (помер у 1933 р.). Сучасні поховання мають відповідні написи.
Окописько і поховання євреїв
Окописько було закладено вже наприкінці XVI ст., а перша письмова згадка про нього відноситься до 1612 року. Воно розташовувалося на пагорбі з північного боку міста, через дорогу від християнського цвинтаря. Від єврейського кварталу до нього вела вуличка, що називалася Мертвою. У роки Другої світової війни цвинтар було ліквідовано. Кам’яними надгробками (мацевами) у місті вимощували тротуари, центральну вулицю та окремі подвір’я. Одна така “бруківка” збереглася біля будинку, де під час війни проживав начальник місцевого гестапо Л. Філюс.
Восени 1942 року чимало євреїв було розстріляно і поховано на лівому березі Вирви поблизу залізничного моста. Завчасу вони самі викопали велику могилу у вгляді рову глибиною понад 2 м та довжиною кілька десятків метрів. Кожного дня з тартака М. Ліхтмана, до вони працювали, виводили щонайменше 10 осіб, ставили на краю рову і розстрілювали. Наступні жертви вирівнювали трупи і засипали негашеним вапном. Після завершення розстрілів вапно загасили і засипали землею. За приблизними підрахунками там стратили майже 3 тис. осіб, переважно родинами. Влітку 1943 року спеціальні команди розкопали останки і вивезли в невідомому напрямку.
Отже, перші письмові відомості про некрополі міста припадають на XVI століття. Це були християнські і єврейські кладовища. Ряд християнських цвинтарів було ліквідовано наприкінці XVIІІ століття, а єврейський – під час Другої світової війни. Діючий некрополь – один з настаріших на Львівщині, заснований у 80-90-ті роки XVIІІ століття. Більшість старих поховань, що лишилися без догляду, поволі руйнуються. Питання каталогізації цвинтаря досі залишається актуальним.
Богдан Кріль, журнал “Пам’ятки України” №3 2014
