Добромильська родина Тернгонде також записала славну сторінку у боротьбу за незалежність Польщі. Двоє братів дружини Юзефа Ґебультовича Софії, Казимир і Юзеф, загинули 28 жовтня 1914 року в битві під Старими Богородчанами як солдати ІІ бригади легіонів. Мама Софії, дізнавшись, що обоє її синів загинули, на деякий час осліпла, але з часом знову стала бачити, проте до кінця своїх днів боляче реагувала на будь-які звуки за дверима, сподіваючись повернення синів. У 1934 році на старому цвинтарі Богородчан збудовано пам’ятник з написом: “З праці вашої і зусиль Польща повстала, щоб жити”, який зберігся до наших днів. На ньому викарбовано прізвища обох братів Тернгонде.
Батьки Софії – Стефанія Мацькевич (1862–1916) і Климент (1844–1909) Коппєтерс-де- Тернгонде були шанованими громадянами Добромиля. Климент працював секретарем повітової ради, пізніше генеральним управителем маєтків Павла Тишковського в Гувниках у Добромильському повіті. Там опікувався також відомим “скарбом Тишковських”. Опис цього скарбу наводить Юзеф Ґебультович: “Мені було дуже цікаво оглянути цей скарб, тому що навіть дуже відомі люди, найчастіше торговці антикваріатом, приїжджали залізницею до Добромиля, щоб обов’язково потрапити до Гувник і там щось собі купити. (…). Отож одного літнього дня, під час відсутності пана, який був, як зазвичай, на півдні, ми поїхали до тестя. Він запровадив мене до кімнати, де зберігався скарб, до якої мало хто мав право заходити. Коли ми зайшли, то побачили на підлозі багато мертвих мух. Більшість безцінних речей теж лежали тут просто на підлозі, там було чеське скло, годинники, старі шкатулки, кунтушеві пояси і шляхетські печатки, розвішані на стінах і стелі. Таких кімнат було три – всі у великому безпорядку. Не було жодного каталогу цих дуже цінних речей. Мабуть, вони були заставою, коли шляхта позичала гроші у Тишковських з давніх часів”. Климент і Стефанія Копп’єтерс-де- Тернгонде поховані на цвинтарі в Добромилі.
Юзеф і Софія Ґебультовичі в 1909 році побудували в Добромилі на перехресті доріг стильну кам’яницю, спроектовану перемиським архітектором Станіславом Маєрським, у якій на першому поверсі облаштовано сучасний магазин і кафе для сніданків. Цю будову прикрашав вітраж над вхідними дверима, який зображував замок Гербурта. Адам Богданович у своїх спогадах писав, що “магазин Ґебультовичів у Добромилі був обладнаний, як на ті часи, з великим розмахом, але трохи якби на виріст, зважаючи на купівельні можливості самих добромильчан. До сьогодні цей будинок майже не змінив свого зовнішнього вигляду.
Юзеф Ґебультович, відколи приїхав у Добромиль зайняв дуже активну громадську позицію. Він виконував чимало громадських функцій, зокрема кілька каденцій був керівником “Сокола” та товариства “Народна школа”, а пізніше творив початки польської державності на Добромильщині. Завдяки самоосвіті здобув ґрунтовні знання, став членом Товариства приятелів науки у Перемишлі, а любов до мандрівок і подорожей схилила його вступити до “Татранського товариства”. Ці захоплення свого вуйка детально описує Адам Богданович: “Ініціатором і головним організатором кінних прогулянок зазвичай був мій вуйко Юзеф Ґебультович, який полюбляв такі літні вікенди, особливо, коли сприяла погода і коні не були зайняті на жнивах чи іншою польовою роботою (…). Ці подорожі по лісових бездоріжжях часто були правдивими пригодами, коли тріскав обруч кола або вісь котрогось із возів, або коли кінь, спіткнувшись, загубив підкову під час їзди по кам’янистих гірських стежках (…). Мені найбільше подобалося спорядження вуйка, яке складалося з детальних військових карт, бусолі й бінокля, що дозволяло провадити мандрівки без блукання. Вуйко знався на всьому, що траплялося у мандрівках, на мінералах, ґрунтах, знав лісові і лучні рослини, квіти і дерева. Знав не лише їхні польські назви, а й українські та латинські, котрі черпав із ботанічних атласів з власної бібліотеки. Дивував нас також тим, що прекрасно знав зоряне небо, про яке часто розповідав нам, лежачи біля вогнища і вдивляючись у небо”.
У листопаді 1918 року, коли Добромиль зайняла українська влада, Юзеф Ґебультович, побоюючись арешту, змушений був залишити місто. Вагітна дружина залишилася в місті разом із чотирма малими дітьми. Невідомість про долю чоловіка, часті обшуки в магазині і домі, звинувачення про переховування продовольства спричинили те, що жила в постійному страху. Це вичерпало її психічно. 18 листопада, коли поляки захопили землі далі на схід, Юзеф Ґебультович повернувся додому, де застав хвору і знесилену дружину. Софія Ґебультович померла 27 грудня 1918 року, а за декілька днів відійшов у вічність і їхній новонароджений син Казимир. Два роки по тому Юзеф Ґебультович оженився вдруге із сорокарічною Емілією Яворовською, (1880–1958), дочкою польського інженера- залізничника Владислава Яворовського. Для немолодої вже жінки шлюб із удівцем, котрий мав четверо малих дітей, не був легким вибором. Як пише її внук, “можливо, цей шлюб був для неї своєрідним посвяченням – йшлося про опіку над малими дітьми”. У шлюбі з Ґебультовичем народився у них син Войцех, (1921), батько Яцка Ґебультовича. Емілію Ґебультович вважали в родині оперною артисткою, вона закінчила Краківську консерваторію, однак родина, правдоподібно, не погодилася на її сценічну кар’єру.
Автор Станіслав Славомир Ніцея – 1949 р.н., польський історик, ректор університету в Ополє (Польща), сенатор Речі Посполитої, автор історії Личаківського цвинтаря у Львові.
З польської переклав Павло Теліш.
