Ще здалеку, як тільки на горизонті появляються силуети Чернечої та Замкової гір, які, мов обереги стоять на чатах мого рідного міста, я очима шукаю нашу долину, де на берегах Вирви розкинувся наш старовинний Добромиль. Тут віє духом історії.
Замкова гора… Уява малює той величний замок славного роду Гербуртів, що протягом кількох століть були власниками й оборонцями міста. Піднімаєшся дорогою-серпантином на гору і кожен камінь на ній може розповісти про пишні бали і криваві сутички, які вирували в цьому замку. І це історія мого міста.
Існує декілька варіантів походження назви нашого міста і ніхто не знає, який із них правильний, але для мене в цій назві звучить два слова: «добрий» і «милий». Така ж ідея звучить і в «Пісні про Добромиль» відомого українського композитора Кос-Анатольського. Колись, мабуть, і він, в`їжджаючи в Добромиль, з цікавістю вдивлявся в далечінь, де на горі видніється монастир. Дуже давня і непроста в нього історія, як, зрештою, й історія цілого міста. Коли виходиш на Чернечу гору, яка, до речі, має таку ж назву, як і гора – місце вічного спочинку Шевченка,- тебе огортає спокій, умиротворення. Тут витає якась дивна аура, що боронить моє місто від природних катаклізмів. А це, можливо, тому, що тут, в монастирі, понад століття тому чулись кроки митрополита Андрея Шептицького – оборонця українського народу, звучала його тиха молитва. І тепер, як і цілі віки тому, знову лине над нашим містом малиновий передзвін із Чернечої гори. І це теж історія мого міста.
І нехай сьогодні тут немає ні великих заводів, ні величних театрів, ні сучасних торгівельних і розважальних центрів, ні престижних ВУЗів та й дороги в нас не дуже… Але я дуже люблю своє рідне місто! Адже тут мій рідний дім, тут мене чекає мій добрий чотирилапий друг – веселий Мажор.
Після приїзду відразу біжу в гості до моїх обидвох бабусь, які теж живуть у моєму рідному місті. Дорогою зустрічаю знайомих і відчуваю, як приємно їх побачити, просто привітатися. Проходжу повз нашу старовинну ратушу, що є пам`яткою архітектури . Історія не зафіксувала, коли вона була побудована. З приводу цього є різні дати: одні кажуть, що вона стоїть з XVIII ст., інші називають XVI ст. Ратуша нагадує старовинний замок: квадратна в плані, великий годинник, овальні вікна на другому поверсі та масивні дерев’яні двері. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. Ратуша розташована на Ринковій площі, вимощеній каменем, кладеним на ребро. Такої дивної площі немає більш ніде. А далі вже видніється наша новенька красуня-школа, недавно збудований стадіон «Лафорт арена», на якому, звичайно, не вируватимуть футбольні баталії «Євро-2012», але на його зеленому килимі грало київське «Динамо». І це гордість нашого міста.
А на східному рубежі ще одним оберегом мого міста є гора, поросла прадавнім лісом, що має дивну назву «Радич». Може там, на вершині цієї гори, на буйноквітті провісників весни – підсніжників – мої далекі прародичі поклонялися свойому богові Ра, випрошуючи добру долю собі і нам, далеким нащадкам, а може раду радили, як моє місто від ворожих орд охороняти. Це вже, звичайно, моя фантазія. Та тут мені все знайоме і рідне. І я люблю свій Добромиль!
Василина Фіс – учениця 8-го класу Добромильської середньої школи.
