Пам'ятні місця євреїв Добромиля
Історичні нариси
13.01.17

Перші письмові відомості про євреїв Добромиля стосуються 1566 р., коли вони звели у місті західніше Ринку дерев’яну синагогу. Спеціально питання про євреїв міста дослідники досі не торкалися. В існуючих працях є лише поодинокі згадки про них. Джерельна база до їх вивчення досить широка. У архівних фондах є відомості про отримані привілеї для торгівлі, списки ремісників міста, дані про єврейські товариства й под. Опубліковані спогади містять відомості про “єврейську” топографію міста, яка дозволяє локалізувати неіснуючі будівлі як осередки єврейського громадсько-культурного життя.

Мета даної праці – крізь призму демографічних процесів єврейського середовища, їхнього підприємництва виявити пам’ятні для них місця, які майже повністю були знищені в нацистами у 1942– 1943 рр.

 

Пам’ятними місцями для євреїв є синагога та менші молитовні будинки, школа, цвинтарі (окописка, кіркути, кірхови). Для багатьох євреїв, котрі проживають у різних країнах світу (найбільше у Латинській Америці та США), такими місцями є також збережені житлові будівлі – переважно двоповерхові кам’яниці у середмісті та вілли на окраїнах.

 

Центром всього духовного і суспільного життя була синагога (будинок зборів) або божниця. Ортодоксальні євреї (хасиди) свої молитовні будинки називали клойзами чи штіблами (будиночок для молитви). Не юдеї всі ці приміщення називали божницями. При них діяли школи для хлопчиків, які вивчали Талмуд, і місцеві суди (рабинські). Рабин, як духовний наставник, мав адміністративну владу, слідкував за дотриманням традицій. У 1591 р. на місці дерев’яної синагоги постала нова будівля – мурована, квадратна в плані, в ренесансному стилі. Вона стала головним храмом та іменувалася як Велика синагога. Загального внутрішнього вигляду не збереглося і про неї можна судити лише з розповідей окремих сучасників. Зовні вона була непривабливою спорудою без жодного декорування фасаду чи стін. Вирізнялися хіба-що масивні вхідні двері з великою шестикутною зіркою. Натомість багатим був інтер’єр. Про нього можна мати певне уявлення зі світлин, зроблених у 30-х роках ХХ ст. На одній з них чітко видно декоровані стелю та стіни, великий підвісний світильник, орнаменти, тексти з Тори. Оскільки іудаїзм забороняв малювати людей, то в розписах превалювали рослинні та зооморфні мотиви.

Інтер'єр синагони. Світлини 1930-х рр.
 

Очевидно, в часі прибуття євреїв у Добромиль виникло й місцеве окописко. Перша письмова згадка про нього стосується 1612 р. – розташовувалося воно на пагорбі з північної сторони міста і межувало з селом Ляцко. Від єврейського кварталу до окописка вела вуличка за назвою Мертва (тепер не існує; ліворуч знаходиться соціально- торговий комплекс “Чумак”).

 

Окописко на світлині з 1937 р. 

 

Про загальну суспільну і соціально-економічну ситуацію євреїв міста можна судити з двох документів. Перший – це письмово зафіксовані привілеї юдейських мешканців з 1612 р., які надали Іван Фелікс Гербурт та його дружина Єлизавета. Документ зберігся у двох копіях, одна з яких зроблена польською мовою в 1808 р.

 

Другий документ – це інвентар, датований 18 лютого 1756 р. Він складений за вказівкою Любомирських, написаний польською мовою, є в єдиному списку і зберігається у ЛННБ України ім. В.Стефаника.

 

Зміст документа засвідчує, що євреї складали окрему громаду, мали право оселятися в місті і вільного виходу з нього, власне судочинство, вільну професійну діяльність та свободу свого віровиз- нання і релігійного культу. Документ містить низку розпоряджень, які мали покращувати фінансову сторону існування та діяльності єврейської громади Добромиля і врегульовувати різні взаємини з власниками міста.

 

На той час єврейська громада налічувала майже 1 250 осіб (55% усіх мешканців). Проживали у середмісті та прилеглих вулицях – При Скалці (тепер Симоненка) – 12 з 18 будинків і Перемишльській (тепер початок Лесі Українки) – 14 з 21 будинку.

 

Права і обов’язки євреїв Добромиля, визначені Любомирськими в 1756 р.
Перша сторінка.

 

Досить повними є відомості про євреїв, котрі проживали на пл. Старий Ринок (тепер пл. Ринок) в 1775 р. Там розміщувалися шпиталь, лазня, школа і новозбудований будинок. З усіх зафіксованих 183 міських господарств 46 належало євреям. Залежно від майнового статку вони платили податок грішми і окремо – подимне або пічне (тобто податок від наявності у приміщенні димаря). Документ цікавий тим, що в ньому названі імена і прізвища/прізвиська мешканців юдейського віровизнання. Візуальне ознайомлення з написанням єврейських прізвищ засвідчує, що вони базувалися на назвах місцевості (Вульф Дукельський, Іцко Медицький, Шмуль Самбірський та ін.) чи персональних характеристиках, як-от роду занять (Мошко Кушнір, Мошко Пекар, Шмоїк Титюник, Мошко Цирулик та ін.), додавання імені батька (Лейба Абрагамович, Хемло Якубович та ін.).

 

Молитовний дім хасидів з ХІХ ст.
Прибудова на передньому плані зроблена в 1951 р. 

 

Ті, які займалися торгівлею, платили визначене торгове на панський двір. Вони повністю опанували торгівлю угорським вином, а від кожної ввезеної бочки платили 2 зл. і 16 ґр. Контрабанда каралася подвійним штрафом з цієї суми. Ремісники спеціалізувалися в сфері кравецтва, шевства, кушнірства, пекарства, різництва, цирульництва. Працювали індивідуально, зобов’язані були дітей змалку навчати читати і писати, прививати любов до ремесла чи купецтва. В протилежному випадку такий єврей позбавлявся права не лише на своє заняття, але й втрачав звання міщанина.

 

Вся єврейська громада платила на користь панського двору відповідний податок. На 1757 р. він був визначений в сумі 11 194 зл. і 10 ґр. Збирачами податку були призначені Іцко Городецький, Давид Дрогобицький, Данило Ярославський, Лейба Янклович, Мошко Ізралевич. Їм мали допомагати Берко Абрагамович, Лейба Йозефович. Податок збирали кожного тижня у п’ятницю.


Виходячи з моральних міркувань, у другій чверті XVIII ст. євреям заборонялося наймати прислугу з числа дівчат і жінок у віці до 40 років.


Від кінця XVIII ст. почав формуватися у місті єврейський квартал, який до середини ХІХ ст. набув завершеного вигляду і не змінювався впродовж наступного століття. Він обмежувався площею Ринок (з північного сходу), сучасними вулицями Довбуша (з півдня), Симоненка (із заходу), Лесі Українки (з північного заходу). Там розміщувалися Велика синагога, храм хасидів, школи для навчання релігії, крамниця товарів релігійного культу тощо. Всього наприкінці ХІХ ст. у місті діяло 5 синагог, у т. ч. 2 молитовні будинки хасидів. Відомі імена деяких рабинів: Шая Самуелович (згаданий в 1714 р.), Іцхок Сегал та його син Мер (друга чверть XVIII ст.), Мешулам Ашкенадзі (помер у 1776 р.), Лейба Горвіц (наступник Ашкенадзі), Мордхе Рімальт і його син Менахем (перша половина ХІХ ст.). 


Схема розташування будівель у центральній частині міста в 1930-х рр.

 

У книзі “Memorial Book Dobromil” (Tel Aviv, 1963) поміщена схема розташування будівель на 1930 р. Більшість споруд зведено на початку ХХ ст. Зазначені на схемі цифри мають пояснення. Зокрема, показані місця розташування ратуші (62), синагог (1, 2, 10), школи самостійного вивчення Тори (3), повітового суду (44), аптеки (45), пам’ятника А. Міцкевичу (64), електростанції (36), єврейських шкіл (13), польських чоловічої (18) і жіночої школи (46), корчм і магазинів (4, 27, 29, 34, 63), готелів (42), друкарні (30), житлових будинків (9, 11, 15–17, 20–21, 23, 33, 39, 41, 47–48, 53, 55–56, 61), будинку діючого (52) і колишнього (6) рабина тощо.


С. Міллер у книзі спогадів навів перелік професій і робіт, які виконували євреї міста. За ним переважну більшість мешканців-євреїв складали бідняки, які працювали по 12–14 годин на день за мізерну плату. Певну спеціалізацію мали не більше 2–3 осіб. Серед них – ремісники (годинникарі, кравці, шевці, кушніри, ковалі, гончарі, м’ясники), обслуговуючий персонал (лихварі, водоноси, листоноші, перукарі, прибиральники міста), торговці (меблями, галантереєю, голками, залізом, вином, сіллю, яйцями та ін.).


Сферу послуг у 1900 р. забезпечували власна лазня, лихварі (Ансель Чуппер, Мехель Шон, Муніш Дим, Файвель Ґеллес, Файвель Латке, Люзер Латке, Тобіаш Шпільман, Бенджамін Вільф), власники фіакрів (Сімш Фельсен, Маєр Кремер, Йоссель Левенталь, Самсон Паннер, Герш Шалес, Мендель Шалес, Яків Ціффер), перукарі і голярі (Нафталі Арц, Рафаель Шпрінґер, Йоссель Вурст), ресторатор Шнайдель Купферберґ, готельники (Мойше Ертель, Дебора Ґерстлер, Йоссель Левенталь), шевці та ремонтувальники взуття (Герш Фланк, Маркус Фрайґебіґ, Саломон Фрайґебіґ, Ізраель Губер, Шимон Кремер, Берл Шалес, Герш Шалес, Віґдор Шоссман, Мойше Шпрінґер, Мойше Трайбер, Ісаак Віснер, Ісаак Цанґ, Шімсон Цайлер). 

 

У медицині практикували лікарі, серед яких розрізняли хірургів і терапевтів, акушерок і знахарів.  З повагою ставилися до перукаря Нафталі Артца, який практично не помилявся в встановленні медичного діагнозу, безболісно виривав зуби, ставив банки і п’явки. Його дружина Деборе працювала акушеркою. Описуючи Добромиль початку ХХ ст., С. Міллер акцентував увагу на єврейському елементі міста: “У центральній частині містечка була гарна площа Ринок... Недалеко від площі стояли єврейські фіакри, які завжди були готові за 5 крейцарів відвезти пасажира до залізничної станції. Площу оточували гарні тротуари, викладені каменем. З трьох сторін площі розкинулися невеликі єврейські магазинчики, власники яких чекали на покупців практично цілий тиждень... Від площі відходило кілька вуличок, на яких замешкували євреї. Зокрема, одна з них називалася Шевська... Лише багаті євреї проживали в будинку з двох кімнат. Всі інші без винятку тулилися в одній кімнаті... Хати освітлювалися нафтою або сальними чи парафіновими свічками. Багаті мали т. зв. бліц-лампи – підвісні світильники. Воду зберігали в бочках, які стояли біля дверей. Їх наповнювали водоноси за невелику плату кожного другого чи третього дня. В іншому випадку треба було брати дерев’яне відро або глечик і йти по воду до криниці... Для свята Пасхи набирали воду до окремої бочки з білою покришкою.Декілька разів на рік забивали в бочку цвях, який був своєрідним амулетом. До сьогодні я не знаю, з якою метою вони це робили...”.


Кожного хлопчика при досягненні ним трирічного віку підстригали, залишаючи біля вух лише два пасма (пейса), і віддавали на навчання до меламеда або до хедера (документально засвідчена письмова відомість про хедер з навчанням на івриті в Добромилі стосується 1908 р.). Крім хедера, кожна дитина у віці від 6 до 10 років обов’язково ходила до державної школи. За її невідвідування батька могли покарати ув’язненням на добу.



Кожної п’ятниці відвідували лазню з парою. Багатші за 4 кр. отримували найкращі відра і віники. Менш заможним за 3 кр. давали мокрий віник з кількома листочками, а найбіднішим за 2 кр. – діряві відра і потріпані віники.


Частими були випадки нетолерантності щодо євреїв. Так, у 1904 р. вчителька жіночої школи під час прогулянки з дітьми в присутності учениць-єврейок співала по-польськи пісеньку, у якій були такі слова: “Їде пан рабин і везе новину, / Що всім жидам можна їсти солонину. / Їде пан рабин і везе папера, / Що всіх жидів забере холера ...” .


За документальними відомостями і свідченнями старожилів у місті в міжвоєнні роки проживали Вульфи, Курцвайлі, Левенталі, Ліхтманни, Тайтельбауми та ін. Йосель Левенталь був власником готелю. Липа Тайтельбаум мав цегельню і торгував будівельними та іншими товарами. Ліхтмани мали тартак поблизу залізничної станції. Паровий тартак праворуч дороги з Добромиля на Княжпіль був власністю Л. Шпатца.

 

У суспільно-політичному житті євреї також були організовані. У місті діяли осередки по-різному політично орієнтованих партій та організацій. Найбільшу активність вони проявляли під час виборів до сейму, до якого їхні кандидати йшли за окремим списком. Мали свій спортивний клуб “Маккабі”, який у 1929 р. облаштував власний стадіон (на лівому березі Вирви напроти єврейського кварталу; спортивні змагання там відбувалися до кінця 50-х років). У 1936 р. в місті було засновано єврейську футбольну команду “Маккабі”, яка разом з УСК брала участь у розіграші чемпіонату Галичини в найнижчій групі “С”. 

 

Родина Курцвайлів в 1926 р.

 

З опублікованих спогадів відомо про окремих осіб, які відрізнялися в громаді своєю ерудицією чи заняттям і брали активну участь у громадському житті. Лікар С.Браунер не мав відповідного диплому, проживав в будиночку біля вул. Мертвої, а місцеві прозивали його “Лисим”. Я.Штайн цілими днями сидів за читанням священних для євреїв книг. У громаді дуже поважали поета Я.Фінка, який співав у синагозі.

В соціально-побутових відносинах дотримувалися усталених звичаїв. Практично не було мішаних шлюбів, а окремі випадки, які траплялися, засуджувала єврейська громада. Це пов’язувалося, передовсім, з тим, що такий шлюб обумовлював зміну віровизнання. У Добромилі були зафіксовані три випадки міжетнічних шлюбів: один – українсько-єврейський, а два – польсько-єврейських. Тоді євреї прийняли християнство.

Доречно додати також, що євреям у святковий день заборонялося виконувати будь-яку роботу. Зі слів батька автора цих рядків, вже надвечір у п’ятницю всі єврейські крамнички і майстерні були зачинені, а молодь гуртувалася на хідниках обабіч дороги. Господарі підготували дрова для вогню, наскладали їх у пічку та вишукували серед християн бажаючих за 2–3 ґроші викресати сірником вогонь, оскільки релігія їм забороняла це робити у святкову для них суботу. 

 

 Характерний для єврейських кам’яниць відкидний люк на даху для моління (1). Будинок рабина (2)

 

У вересні 1939 р. євреї зустрічали червоноармійців, стоячи на колінах і цілували вантажівки [6, s.136]. У роки нацистської окупації євреї міста зазнали трагедії. Спочатку їх розмістили у резервації (ґетто), яку від р. Вирви і пл. Ринок обгородили колючим дротом. Першими там опинилися євреї Добромиля і Перемишля (640 осіб прибули у вересні 1939 р., а до кінця того ж року більшість їх вивезли до Середньої Азії). Перед запроторенням до ґетта, відбирали теплі речі (шуби, пальта, шапки), які складали в приміщенні ратуші – цим займався юденрат (орган єврейського самоуправління), який утворили нацисти. Окремим вдалося врятуватися. Кілька осіб з родини Левенталів переховувалися в Квасенинському лісі – в яру викопали криївку, мали похідну кухню для приготування їжі, але уникали зустрічей з людьми. Продукти здобували крадіжкою, а для одягу пристосовували мішковину. Врятувався й власник тартака М.Ліхтман, родину якого розстріляли. Всі євреї носили на рукаві спеціальні розпізнавальні знаки із зображенням жовтої зірки Давида. Їм дозволяли ходити лише дорогою і заборонили ступати на тротуар.

У серпні 1942 р. нацисти розпочали планомірне знищення євреїв. На лівому березі Вирви на території поблизу залізничного моста і тартака Ліхтмана, стратили кілька сотень осіб. Понад 200 євреїв згоріло у Великій синагозі, яку підпалила німецька каральна команда оберштурмфюрера О. Шредера. Ряд євреїв вивели на соляні шахти, де вони працювали на ексгумації жертв більшовицького режиму в червні 1941 р. і згодом там же були розстріляні й поховані.

 

Мацеви на подвір’ї будинку. Світлина з 2012 р.
 

У вересні 1943 р., після ліквідації ґетта, нацисти приступили до розбирання зруйнованої синагоги. Для цього з Передільниці, де в колишній тюрмі для неповнолітніх був концтабір, привезли на вантажівках в’язнів. Вони розібрали спочатку дах та мури синагоги. Отриманий будівельний матеріал повантажили на машини і відвезли до табору, де використали для зведення бараків.

 

Розправившись з єврейською громадою, нацисти приступили до руйнування окописка, який займав близько 0,5 га і діяв майже 400 років. Кам’яними надгробками (мацевами) вимостили хідник, який примикає до будівлі аптеки при сучасній вул. Міцкевича (вигляд з часів війни не зберігся, але сучасники стверджували, що більшість надгробків були написами доверху), а також подвір’я на теперішній вулиці Міцкевича, де проживав начальник місцевого гестапо Л.Філюс. Така «бруківка» (майже 50 кам’яних плит, на кількох видно написи) була на цьому подвір’ї ще весною 2016 р.

Ці надгробки сьогодні є дуже важливим джерелом до вивчення єврейської громади міста. Адже інскрипція, крім імені померлої та її батька особи і дати життя, містила коротку характеристику, яка підкреслювала найкращі риси цієї людини, що саме в її житті було найважливішим.

Так трагічно припинила своє існування велика єврейська громада зі своєю майже 400-літньою історією. У вересні 1944 р. всю оброблювану землю, яка належала євреям (26 га) було розділено і передано для користування різним власникам. Збережені будівлі відвели під численні державні міські та районні установи.


Хата єврейського ремісника поч. ХХ ст. та будинок ремісника-гонтара В. Артцта з кінця ХІХ ст.
 

Наприклад, у кам’яниці Л.Тайтельбаума розмістилася міська рада, а рабина – ресторанчик, відомий серед мешканців міста як “чайна на верху”. Готель Г.Кнебля, де у 1895 р. зупинявся І.Франко, переобладнали під редакцію районної газети і друкарню. Перші поверхи ряду кам’яниць на пл. Ринок відвели для потреб торгівлі. Менші будинки стали помешканнями різних осіб, які часто мінялися. Молитовний будинок хасидів було передано для потреб районного харчокомбінату, а на початку 50-х років його архітектуру спотворили кам’яною прибудовою. Тартак Л.Шпатца у перші повоєнні роки зовсім не діяв. Лише у 1948 р. там розмістили насіннєвий склад, а через чотири роки передали під виробниче приміщення районного промкомбінату. У 1952 р. розпочалося очищення території від сучасної вул. Торгової в напрямку костелу від завалів каменю і цегли, будівельного сміття. Наступного року на місці зруйнованої синагоги постав кінотеатр “ім. Сталіна”, згодом перейменований на “Україна”. 

 

Готель Г. Кнебля на світлині 1964 р.

 

Після війни поодинокі євреї, яким пощастило врятуватися, організувалися у товариства добромилян, які тепер діють на еміґрації. Їхні нащадки часто приїжджають до міста, намагаються відшукати місця, пов’язані з їхніми рідними та близькими. Згідно з юдейським віровизнанням та їх релігійними традиціями, перепоховання померлих чи перенесення цвинтарів зробити неможливо: ці поховання вічні. Тому висловлювали пропозицію на місці цвинтаря поставити пам’ятну стелу з іменами колись там похованих, які вдасться віднайти на підставі поодиноких збережених мацев та письмових записів у різних документах тощо. Очевидно, територію окописка, зокрема ту її частину, яка не потрапила під забудови, доцільно на початках принаймні обгородити та згодом взяти під охорону. Та це повинні зініціювати і зреалізувати представники нащадків єврейської громади, які сьогодні проживають за кордоном.

 

Професор Михайло Кріль.

 
< Попер.   Наст. >
 Dobromyl on Facebook  Dobromyn on vkontakte.ru  Dobormyl on Twitter  Dobormyl on ondoklassniki.ru Dobromyl on Instagram
Погода в Україні
Популярні статті
Останнє на форумі
Замки та храми України
22 Черв. 2017, 14:23:36

ВСЕ ПРО ТУРИЗМ В УКРАЇНІ
21 Черв. 2017, 13:58:51

АВТО НОВОСТИ
16 Черв. 2017, 18:48:03

Випадкове фото
ФК
ФК "Львів" - ФК "Княжа" (Щасливе)
Дата завантаження :
16-09-2008 12:58:00