Андрей Шептицький (другий зліва у першому ряду) у Добромилі (фото близько 1893-1894 р.р.).

Я знаю докладно, що мене чекає – поляки вважатимуть мене за українця,

а українці будуть мене трактувати як поляка. Та дарма. Господь Бог кличе, треба йти.

 

Центральною подією для подальшої долі Романа Шептицького був вступ до Василіанського Чину. Перебування майбутнього митрополита в монастирі у Добромилі остаточно сформувало його духовність. Власне у стінах цього монастиря безпосередньо зіткнулися християнські традиції Сходу і Заходу. Сталося це у зв’язку з Добромильською реформою, тобто відновленням Василіанського чину, яке почалося декілька років перед вступом Андрея Шептицького до василіанського монастиря у Добромилі.

На візантійсько-слов’янському просторі того часу це було єдине католицьке чернецтво східного обряду. У ХІХ ст. Василіанський чин переживав серйозну кризу. Його падіння пов’язане з політикою московської царської влади на землях колишньої Речі Посполитої, що увійшли до її складу. Могутній раніше чин розділив долю уніатської церкви на територіях, які внаслідок поділу Польщі потрапили до Росії. У 1839 р. ліквідовано більшість василіанських монастирів у межах імперії, у 1864 р. закрито монастирі в Холмщині, незабаром те саме сталося й з останнім василіанським монастирем у Варшаві на вул. Медовій, який пізніше упродовж багатьох десятиліть був єдиним василіанським монастирем на території комуністичних держав.

Але і в Австро-Угорщині для Чину настали важкі часи. За часів Йосифа ІІ зачинено всі монастирі, які не вели діяльності, визнаної владою корисною для громадськості. Чин втратив автономію, деякі монастирі підпорядковано відповідним єпископам. Остаточно в тогочасній Галичині залишилося 14 василіанських монастирів, у яких проживало близько 50 ченців.

У 1882 р., коли єзуїти перейняли монастир, у Добромилі жило тільки троє монахів, не було жодного послушника. За переказами свідків, сам монастир був дуже занедбаний: споруди у фатальному стані, всюди панував безлад. Даремно було шукати в ньому слідів культурного життя, яким раніше василіани гордилися.

Першу згадку про Добромиль у біографії Шептицького знаходимо під 1883 роком (за п’ять років до вступу в монастир та на другому році проведення Добромильської реформи). Цю подію досить поетично описує у своїх спогадах мати митрополита Софія з Фредрів Шептицька1:

“Весною 1883 р. ми дістали запрошення приїхати до Коростенка (нині Польща, коло кордону з Україною – П.Т.) на вінчання наймолодшої доньки Ксаверів Скшинських, Марії, що виходила заміж за Казимира Орпішевського. Виїзд із Прилбич, дорога до Судової Вишні на обідній поїзд до Перемишля. Далі нічліг у старому готелі в Перемишлі, зранку Служба Божа в ОО. Реформаторів, далі через Добромиль, Хирів, Загір’я до Коростенка. У Добромилі Роман звернувся до мене: “Мамо! Добромиль – новіціат зреформованих Василіан”. – і довго дивився, вихиляючись із вікна, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом.”

Як зазначають українські і польські дослідники, вагомий вплив на формування поглядів майбутнього митрополита мали ченці-єзуїти. Серед багатьох із них чільне місце посідає постать о. Генрика Яцковського2. Він був не лише багатолітнім духівником родини Шептицьких, але й засновником та одним з перших ректорів відомої єзуїтської колегії в Хирові. З цього періоду збереглася низка листів А. Шептицького до матері, які вона наводить у спогадах: “Маючи восени 1887 р. складати перший іспит, Роман хотів залишитися у Кракові після закінчення викладів, щоби там спокійно вчитися. В тому-бо часі в Прилбичах перебувало забагато гостей, а це заважало б йому у систематичному навчанні. Саме тому батько з різних мотивів піддав йому думку, щоби він виїхав на декілька тижнів до Хирова й Добромиля, щоби там мав і добре повітря, і спокій, а зрештою, батько повторював: “Нехай приглянеться зблизька василіанам, тепер уже пора”.

Папа Римський Лев XIII і О. Генрик Яцковський, головні ініціатори Добромильської реформи.

Цей період був власне тим часом, який вперше майбутній митрополит провів на Добромильщині, перебуваючи серед єзуїтів у Хирові та серед василіан у Добромилі. Згадана вище мати митрополита наводить у спогадах більшість листів з цього періоду.

З 12 по 19 серпня 1887 р. Роман перебував у Хирові у о. Яцковського. Слід зауважити, що в цей час Хирівська єзуїтська колегія тільки розбудовувалась. Наріжний камінь у будову було закладено 1 серпня 1883 р., і будівництво тривало з перервами аж до 1890 р. Попри це о.Яцковський знаходив час на розмови із майбутнім кандидатом до Василіанського Чину.

12 серпня.
Моя дорога Мамо!
Оце я від учора в Хирові. Отець Яцковський був хворий, сьогодні йому вже краще, він дуже добрий до мене, бо хоч і має безліч занять, я бачуся з ним часто тому, що мешкаю у віддаленні декількох дверей від його кімнати. Ще вчора я зачав учитися; моя кімната така затишна, й наука в ній іде мені так добре. Отець Яцковський сказав мені, що в Добромилі відбувається тепер відпуст, який кінчиться завтра.

13 серпня 1887 р.
Гарна погода – я такий спокійний і так мені добре, що за це я спеціально дякую Господові. Сьогодні рано я причащався на Службі Божій, яку правив отець Яцковський; хотів би поділитися з Вами спокоєм, це дар з неба й хочу передати Вам частину цього миру, тієї душевної погоди, серед якої я тут жию. Студії йдуть мені добре, я не відчуваю утоми, хоч учуся багато.

15 серпня 1887 р.
Тисячократно дякую за Вашого листа. Я незвичайно вдоволений своїм тутешнім оточенням і перебуванням, учуся багато й не втомлююся. Отець Яцковський виїхав на один день. У середу або четвер поїду до Добромиля, маю надію, що там зможу стільки вчитися, що й тут. Нині рано святе Причастя, що дало мені повний й душевний спокій. Ось як виглядає моє життя: встаю о п’ятій годині, Служба Божа в шостій, снідання в сьомій,; вчуся до полудня; опісля обід, прохід до третьої, до п’ятої знову вчуся, – вечеря в сьомій; дозвілля до пів дев’ятої; молитва перед найсвятішими тайнами й спання.

19 серпня 1887 р.
Вибачте, що пишу так рідко, причина моєї мовчанки звичайна: багато вчуся і насолоджуюся товариством отця Гожака3 та других осіб, яких я вже від довшого часу не бачив. Мій тиждень у Хирові минає вже, а завтра їду до Добромиля. Отець Гожак ставився до мене гарно: я говорив з ним кожного дня після снідання, а часто й після вечері; він виїхав до Кракова, вернеться сьогодні. Цей тиждень, що проминув так спокійно, був для мене дуже милий. Бог і люди, а передусім Бог, був для мене дуже ласкавий. Я відчуваю якнайкраще, що з Богом буду всюди щасливий. Виїжджаю завтра біля пів восьмої. Коли дістанете цього листа, я вже буду у Добромилі…”

Наступні листи Андрей Шептицький надсилає вже безпосередньо з Добромиля.

21 серпня
Ось уже я в Добромилі й чуюся такий щасливий і спокійний, що не можу навіть сумніватися, що тут є моє властиве місце. О. Яцковський приїхав до Добромиля зі мною вчора пополудні. Після вечері я познайомився з василіанами, які зробили на мене дуже гарне враження, почуваюся тут, немов у себе вдома.
Сьогодні рано в шостій годині Причастя, пізніше наука, в десятій годині співана Служба Божа, яку правив старий священик з Підляшшя. Я очарований Добромилем і василіанами, можу лише дякувати Господеві за це.

25 серпня
Я насолоджуюсь тут відпочинком і спокоєм, про який дотепер я не мав найменшого поняття, і про який ані не мріяв. Тут усі дуже добрі до мене і Господь Бог пригортає мене до себе чимраз більше і більше… Я виїду з Добромиля в неділю пополудні або в понеділок рано, щоби ще раз побачитися з Отцем. Сподіваюся, що у вівторок вечір я буду в Прилбичах, де довше поговоримо.

Добромильська реформа мала прихильників у найвищих кругах Католицької церкви. Її підтримував тодішній понтифік Лев XIII. Зберігся опис аудієнції, яку мала мати Софія з синами навесні 1888 року. Ця аудієнція остаточно скріпила наміри А. Шептицького щодо вступу до Добромильського монастиря. Цей епізод так описує сама мати:

“Дня 24-го березня 1888 р., саме в п’ятницю, ми мали бути у святішого Отця. Ми сподівалися, що будемо у товаристві щонайменше тридцяти осіб, і навіть не порозумілися між собою, що будемо говорити, а тільки з невимовною радістю їхали – Роман, Стефанський, Лев і я. При вході до першої вітальні прийняв нас із перебільшеною чемністю монсеньйор Делля Вольпе і маленький монсеньйор Біслєтті, знайомий Романа, який стаючи навшпиньки, щоб досягнути його вуха, шепнув: “Але Ви знаєте? Оце є цілком спеціальна аудієнція, яку будете мати, це щось незвичайне (франц.). А Роман, переповідаючи мені це, додав: “Мама досягла чуда!”

Перед нами були ще в святішого Отця його два приятелі з Перуджі й амбасадор з Чилі. Врешті сказали нам, що прийшла черга на нас. Монсеньйор Делля Вольпе відчинив низькі двері, увійшов перший і голосно подав наші прізвища та вийшов, залишаючи нас наодинці зі святішим Отцем. Кімната була вузька й глибока, по нашій лівій стороні, коли ми увійшли, було прислонене одне вікно, а навпроти – в самій глибині кімнати на невеликому підвищенні – сидів святіший Отець, що подобав на алебастрову різьбу. Побачивши нас, простягнув до нас руки й сказав весело: “А, це добра польська родина” (італ.).

Мені здавалося, що йду до самого Ісуса Христа в особі його заступника, тому-то, преклонивши перед ним наші коліна, я так задивилася в його лице, що забула поцілувати його ногу й, лише притулившись до його колін, цілувала руки в почуванні, якого я не переживала більше від хвилі, коли померли мої батьки, коли вже не було кому кинутися в обійми у батьківській хаті. Перші слова святішого Отця були звернені до мене, коли-то показуючи на Романа, Стефанського й Лева, спитав: “Оце всі Ваші сини?” Так, Ваша Святост, – я відповіла. – Це мої сини, а цей, (показуючи на Стефанського) неначе адоптований”.

Ми клякнули в такому порядку: з лівого боку престолу, на бічній сходині, отже, найближче до святішого Отця, Роман, перед папою – я, зліва від мене Лев, а справа Стефанський. Лице святішого Отця, спочатку оживлене лише незвичайним блиском очей, невдовзі набрало веселого виразу повноти життя й експресії, а коли він говорив про значення василіан у майбутньому, його лице сяяло блиском натхнення. У цій затемненій кімнаті, на фоні багряної адамасценської драперії, при білій рясі, оте лице видавалося мені ніби прозоре, осяяне неначе внутрішнім світлом.

Коли ж я представила Папі нашу громадку, святіший Отець звернувся до Романа:
– Ото ж Ви хочете стати монахом?. –(вся розмова до цього моменту відбувалась італійською, далі – французькою)
– Так, Ваша Святосте! – відповів, весь сяючи, – василіянином.
– Як це так, що василіянином? – папа повернувся цілком на престолі вбік до Романа, щоби дивитися йому в очі, й, поклавши руку на плечі, а згодом обіймаючи рукою шию Романа, сказав: – Як василіянином? Мене повідомили, що бенедиктином… Але василіянин! О, це гарно! Це тішить мене! Чи давно відчуваєте вже це покликання?
– Майже з дитинства
– З дитинства? А скільки Вам років?
– Ще нема двадцять три
– А що Ви студіювали? Де?
Роман відповів. Тоді Папа говорив із щораз більшим оживленням, звертаючись то до
нього, то знову до мене:
– Оце бачите, василіяни мають перед собою велике майбутнє в Церкві. А їх місія
велика й гарна! Ми не здаємо собі ще тепер справи, яка буде їхня місія на Сході! Велика й гарна! Знаєте, що це я їх зреформував і відкрив новіціат у Добро… як то? Ах так! Добромиль… Ігумен єзуїтів отець Яко… Яко…
– Яцковський, – пригадав Роман.
– Це справді Яцковський! Він задля цього перебував довший час у Римі, ми багато говорили про цю справу… О, він, – це людина, яку я високо ціню, яку дуже люблю, дуже- дуже… .

Тоді ми всі поцілували святішого Отця в ногу, а коли встали з колін, він ще раз узяв Романа за руку і притиснув її обіруч до своїх грудей, а тоді Роман знову клякнув при його стопах. І врешті папа сказав зворушеним, глибоким голосом: “А Вас усіх благословляю ще раз, зокрема для вашого покликання передаю вам моє спеціальне благословення”.

Дня 28 травня 1888 р. прибув він до Добромиля, щоб тут у чернечій келії залишитися назавжди. День прощання так описує мати:

“Отож у неділю, 28 травня 1888 р., у день Святої Трійці, біля четвертої години пополудні ми приклякнули перед мощехранитильнецею, що висіла над клячником, – батько, Роман, Лев і я, а також давня бонна Куїловська і економ Моніцький. Я голосно відмовила “Під Твою милість” і “Царю небесний”, як робила це завжди перед від’їздом. Відтак мовчки ми поцілували його, ніхто не сказав ні слова, аж поки ми не переїздили через браму. В сінях і перед будинком зійшлися всі домашні. Роман кожному з них подав руку, кожен мовчки цілував її. Ми виїхали кіньми до Судової Вишні на поїзд до Перемишля.

У Перемишлі ми переночували, ранком, мабуть, були на Службі Божій і дуже рано, бо ще перед восьмою годиною, виїхали найнятим фіакром до Добромиля. Коли ми вже були десь недалеко від містечка, пригадую, поклала руку на долоню Романа:

“Мама вірно витримала аж до кінця”, – він схилився і поцілував її. Тепер ми їхали вгору тією стрімкою кам’янистою дорогою, що веде з міста вже до Добромильського монастиря. Коли ми в’їхали на монастирське подвір’я, то побачили двох молодих василіан, що молились із Часословами в руках по горішних стежках городу. Вони, зауваживши нас, призупинились й здалека капелюхами привітали Романа, він теж на їх вид, піднявся із сидіння, встав й високо над головою вимахував капелюхом, вітав їх, вітав нове життя”.

 

Мати Софія залишила ще один опис прощання з сином Романом, який помістив граф Станіслав Тарновський у передмові до її листів. “Дивно урочистим був виїзд. У неділю, о 4.30 по полудні, ми клякнули всі перед мощами, які він привіз із Риму й неначе у вівтарику примістив біля мого ліжка. Я відмовила голосно “Під твою милість” і “Царю небесний”, а потім не чула вже людського голосу, аж знову в брамі перехрестилася голосно. Ніхто нічого не говорив. Люди чекали на подвір’ї, він кожному подав руку, кожен її поцілував. Батько довго не міг рішитися чи їхати. Рано були ми на Службі божій в каплиці Фредрів у Перемишлі, потім фіакром до Добромиля. Батько був досить спокійний. Роман такий радісний, яким його пам’ятаю два чи три рази в дитинстві, коли діставав давно омріяні подарунки.

Об 11 год. ми прибули на місце. Два молодих монахи стояли на узгір’ю города, коли ми заїздили. Вони піднесли високо капелюхи, махаючи ними до Романа, а він так само до них, його лице було таке радісне.

За деякий час ми від’їжджали. Хвиля виїзду закріпилася в моїй пам’яті з усіма деталями. О третій годині він спровадив нас зі сходів, ми обнялися, повозка рушила, а він вибіг ще раз на сходи і такий врадуваний і усміхнений ще кивав головою, махав рукою. Коли він зник з очей, а наша повозка в’їжджала в браму під вежею, мій чоловік затримав коні: “Тут каплиця, вступім”. І ми висіли, я сіла на лавці, а він підійшов до престола, клякнув і довго молився. Відтак ми їхали мовчки, лише раз батько сказав: “Як після похоронів… Але така Божа воля і йому там добре”.

Через два дні він розпочав 3-денні реколекції, а 2 червня 1888 р. в суботу як 89-ий кандидат до оновленого ЧСВВ був прийнятий до Добромильського новіціяту. Василіанський новіціят у Добромилі перебував тоді ще під управою ОО. єзуїтів. Настоятелем монастиря був о. Гаспар Щепковський5, а його заступником о. А. Баудіс6. Та були вже тут і свої молоді священики-василіяни: о. Юліан Зємба, о. Будилович і о. Попик, а також і свої монахи: клірики, новики, кандидати. Товаришем майбутнього учителя новиків був спершу о. Зємба, опісля о. Попик, згодом – о. Козловський. Старшим ревнителем для 9 новиків і 4 кандидатів був брат Лукавський, його заступником брат Шух. Найближчими товаришами були о. М. Лукавський, о. Й. Чаплинський, о. А. Пилипів, ЧСВВ і о. П. Кандюк. Таке було нове оточення, серед якого найшовся новий кандидат.

О. Каспер Щепковський і о. Войцех Баудісс – головні виконавці василіанської реформи у Добромилі.

Ледве А. Шептицький переступив поріг Добромильської обителі, ледве освоївся у новому середовищі, а вже відразу стало помітно, з якою серйозністю береться він до вибраного діла. Весь свій талант, усього себе віддає неподільно для монашої справи, щоби не лише глибоко її розуміти, але передусім, щоби відразу перетворити свою особу на законну, роблячи її придатною для цілей василіанського чину.

Наслідком такої наглядної здатності кандидата для життя і обов’язків Чину настоятелі постаралися для нього про скорочення приписаного часу проби з шести місяців на один. Назване звільнення надіслала Св. Конгрегація для розширення віри ще під датою 25 січня 1888 р., відповідно до наперед зложеного плану. Тому А. Шептицький одержує з рук свого вчителя василіанську расу і змінює своє хресне ім’я на законне: Андрей. Було це в неділю, зараз по відправленню Часів, а перед співаною Службою Божою в церкві. Після Служби Божої була рекреація в честь брата Андрея.

Цей акт, перший сильніший зв’язок кандидата з чином, залишається глибоко записаний у пам’яті кожного монаха. Можна проте припустити, що в такої серйозної людини, той акт підніс його значно вище у розумінні своєї жертви і свого покликання. Деякою мірою це підтверджує і опис цього торжества його матір’ю:

“Пробудила мене вранці в Перемишлі невралгія і дощ, що лив як з відра. Вирушили ми о шостій годині зранку в шаругу, яку дотепер я бачила лише в листопаді. Дві милі фіякерською дриндулею під вітер, в шаругу, з кашлем, і невралгією, і з усім, що було в моєму серці, розумієш, як тяжко могло бути. Торжество облечин розпочалося о 9 год., так що я мала можливість приступити до Святого Причастя. Романа бачила я лише хвильку, опісля пішли ми до церкви. Потім Роман положився з розложеними навхрест руками перед великим вівтарем і почалися молитви. Через чверть години він клякнув, а священик спитав його від вівтаря:

– Пощо прийшов ти тут?
– Проводитикаяннежиття.
– Авчімхочешйогознайти?
– Врясіізаконнімжиттю.

Після цього, наскільки пам’ятаю, священик утяв йому по комку волосся навхрест: на вершку голови, над чолом і по обидва боки, відмовив відповідні молитви і надав йому ім’я Андрей7. Тоді наблизився о. Щепковський і віддав йому до рук рясу і законний пояс. Роман пішов до захристії і за якийсь час повернувся, вже одягнутий. Помолившись часок, коли всі відійшли від вівтаря, відійшов і він, а опісля побачила я його в далматиців з кадильницею в руці, як виходив до співаної Служби Божої. Ще раз бачила я його при піднесенню Святих Тайн, як ступав з кадильницею. Перед Святим Причастям відспівав “Вірую”. Після завершення Служби Божої появився разом з усіма з каптуром на голові. Цей каптур виглядає мені важким, але гарний, коли спущений. Ряса така сама, як в ісусівців, лише є новіціятський шкіряний пояс.

Тепер про нього самого. Ніщо нового. Все той самий щодо веселості, ясності думки і слова та його здорового сміху. Змарнів і в дійсності, і через оголення вусів і фаворитів, і через рясу. Говорив мені, що дотепер не зазнав ще ні хвили трудності. Молодь його дуже любить, називає своїм Патріархом. О. Щепковський говорив мені, що з огляду на додержання посту мусить за ним постійно спостерігати, щоб не пересадив. О пів четвертої ми виїхали з Добромиля, і так завершився той гарний і важливий день”.

Після облечин почалася звичайна новіціатська проба, котра у Чині василіан триває рік і шість тижнів. Цей період є одним із найважливіших у монашому житті. Тому й не дивно, що брат Андрей, свідомий ваги часу новіціату, усім своїм єством приложився до всього, що питоме новіціатові. Співновики одноголосно підносять велику його серйозність у вивченні засад духовного життя на засадах святого Василія Великого. Так, наприклад, усім відразу кидалося у вічі його велике бажання дотримуватися спільного життя, щоби ні в чому не відрізнятися від інших. Звідси йшло і дотримання всіх новіціатських правил і звичаїв так, що молодші браття не могли йому навіть нічого дрібного закинути. Речі, що були потрібні йому до вжитку, вибирав завжди щонайгірші, залишаючи кращі іншим. А як ревнитель новиків, яким був з 29 вересня 1888 р. до 23 березня 1889 р., для себе залишав щонайважчі заняття. Для всіх услужливий, мав за звичку спілкуватись передусім із наймолодшими, за що вони любили його, і поважали, і, як вже згадувала у спогадах мати Софія, величали своїм “патріархом”. За столом не так поміркований, радше наглядно умертвлений, внаслідок чого один із братів мав доручення пильнувати за ним і докладати страви. Піст, як не раз згадував пізніший митрополит, допомагає йому, і після нього він почувається здоровішим.

Та це лише головні проблиски щоденного новіціатського життя брата Андрея. Формувалися вони поступово, завдяки одноманітному й чіткому порядку, яким обмежений період новіціату. Тож попри всі ці світлі проблиски щоденне життя брата Андрея нічим не відрізнялося від загальноприйнятого в Чині.

Отже, вставав він кожного дня пів до п’ятої, відбував прийняття Святих Тайн, розважав, відмовляв спільно в хорі ціле церковне правило, слухав або прислуговував до Служби Божої, прибирав у келії або монастирі, вправляв пам’ять, читав духовні книжки, вчився потрохи греки, латини, співу й обрядів, користав з вільного часу, іспитував совість, услуговував до трапези, відпочивав, ходив на прохід або працював фізично, промовляв т.зв. “тонуси”, піддавався капітулі, визнавав свої провини і знову молився, розважав або читав побожну книжку. Крім цього. часто приступав до Святих Тайн, ходив до свого духовного вчителя на розмови, а також відбув один раз місячні ре колекції.

Ось на таких заняттях і пройшов йому увесь час проби в новіціаті. Виявилося, що брат Андрей цілком надається до законного життя і повністю відповідає вимогам, що їх ставлять Василіанські конституції до перших звичайних обітів. Тому тодішній протоігумен Чину Климентій Сарницький після ознайомлення з думкою своїх дорадників і настоятеля Добромильського монастиря і новіціату допустив його до складання перших обітів. Зложив він їх у Добромилі в день віднайдення Чесного Хреста 13 серпня 1889 року, відбувши перед тим триденні реколекції.

У домовій каплиці зібрався гурток старших монахів на ранню Службу Божу. Після Святого Причастя священика приступив до престолу брат Андрей і, клякнувши на обидва коліна, присягав: “Я, Андрей, Александер Роман Шептицький ЧСВВ, присягаю Господу Богу в Святій Трійці Єдиному зберегти убожество, чистоту й послух, а також присягаю аж до смерті перебувати в тім св. згромадженню. Все розумію згідно Конституцій цього ж згромадження, затвердженим Апостольським престолом”. Після цієї присяги прийняв він Святе Причастя і повернувся на своє місце, заглиблюючись у молитві.

Це був новий вузол, яким пов’язував себе новий чернець для постійної жертви і служби в Чині. З його боку було зроблено для цієї мети усе можливе, адже звичайні обіти майже нічим не відрізняються від торжественних обітів. Закон же зі свого боку дозволяє ще й після цих обітів тримати монаха три роки у так званій “другій пробі”. Її завданням є перевірити серйозність набутих чеснот монаха в період новіціату. А навіть і спонукати його до ще успішнішої праці над поглибленням законного Духа.

З цією метою монах і надалі залишається в будинку новіціату під постійним наглядом свого настоятеля. Звичайним його заняттям у цей період є продовження чи завершення навчання.

Таким шляхом поведено тепер і брата Андрея. До кінця 1889–1890 навчального року залишався він у Добромилі під проводом о. Щепковського. Дещо відмежований як від старших монахів, так і від новиків, дотримувався він звичайного монастирського розпорядку. З наук найбільше вивчав теорію вимови, практикуючись на вечорах і академіях. Одного разу є навіть згадка, що виступав перед новиками в ролі св. Миколая. У 1890 р. зачислено його до реторів ІІ року.

19 серпня 1892 року Шептицький зложив торжественні обіти, а 22 серпня 1892 р. висвячено його на священика з рук тогочасного перемиського єпископа Юліана Пелеша9.

У цей же час помітнішим виявився нахил майбутнього митрополита до збирання всього, що носить сліди старовини. Тому він часто вибирався до сусідніх церков, монастирів, замчищ і розвідував за антикваріатом, щоби пізніше передати ці експонати у музеї.

Значно пізніше, 13 грудня 1913 р. в колонній залі розкішної вілли на нинішній вулиці Драгоманова, 42 у Львові зібралися “вершки” тодішньої Галичини: греко-католицький митрополит Андрей Шептицький дарував заснований тут Національний музей українському народові. Окрім політиків, чиновників і духовенства, на урочистості прибули, зокрема, професор Михайло Грушевський і письменник Іван Франко. Найбільшу в світі приватну колекцію давніх українських ікон і стародруків – близько 10 тис. – відкрили для публічних відвідин.

Перший експонат, старовинний іконостас, Андрей Шептицький придбав 1888-го в монастирі Добромиля на Львівщині. Урятував пам’ятку ледь не з вогню: доти священики у провінції зазвичай спалювали затерті та вкриті кіптявою ікони, щойно була змога замінити їх на нові. “Кілько то прецінних ікон так згоріло по селах – як то старий звичай велів, щоб не була в поневірці свята річ”, – писав пізніше Шептицький. Ще в 1901 р. він закликає греко-католицьке духовенство зберігати старі образи й фотографувати храми перед їх перебудовою або знесенням.

1905 р. митрополит Андрей виставляє зібрану колекцію у п’яти залах, перероблених зі старих возівень-гаражів неподалік митрополичого собору Святого Юра. 1911-го Шептицький купує для експозиції віллу Дуніковських на нинішній вул. Драгоманова й на основі своєї колекції засновує тут Національний музей. Митрополит і надалі утримував його власним коштом. Сьогодні у цьому музеї налічують понад 100 тис. експонатів. А починалося все знову ж таки з Добромиля.

 У 1893 році вже самі василіани мали перейняти ведення новіціату у Добромилі. Відкривалася нова, дуже важлива для Чину посада: учителя (магістра) новиків. І саме на цю посаду обрано о. Андрея. Вибрався він, отже, знову до Добромиля і взявся виконувати обов’язки першого з-поміж реформованих василіан магістра новіціату. Відповідно до тодішніх Конституцій його завданням є виховати для Чину гідних синів Св. Василія Великого, гідних чистотою й освіченістю. Тому такий магістр повинен, окрім особистих талантів, володіти і певною інтуїцією та розторопністю, щоби розпізнати, вибрати і прийняти до новіціату відповідних кандидатів. Уже в новіціаті магістр мусить виховати з новиків не лише звичайних добрих християн, але й взірцевих монахів, здатних на пожертву і працю для добра Чину. У точно визначеному часі учитель новиків мусить ви кристалізувати в кожному чистий і непохитний характер, впоїти в нього любов до Чину. Тому вважається, що саме магістр-учитель повинен створити доброго монаха.

Слід зазначити, що о. Андрей якнайкраще виправдав сподівання настоятелів і вимоги василіанських уставів. Його учні-новики одноголосно підкреслюють велике обдарування і небуденні прикмети свого вчителя. Його незвичайно лагідна і притягаюча вдача робила з нього швидше батька, аніж настоятеля. Кожен монах міг без боязні йому довіритися. Він постійно навчав своїм прикладом. Спав на простому невигідному тапчані, часто прислуговував до трапези. Свої науки і проповіді до новиків виголошував лише українською мовою.

Про цей період згадує сам митрополит у листі з нагоди пам’яті о. Діонісія Ткачука10: “Я сам мав честь бути таким магістром ще в тих часах, коли василіянський новіціят знаходився в Добромильському монастирі. І признаюся, що той час був для мене повним такого ідеального щастя і спокою, що поза цими літами я рівного щастя ніде і ніколи не зазнав.

Щоби не замучувати молодих новиків при місячних реколекціях, які я давав, – а давав я їх три рази, – всі ми виходили після обіду на щоденний майже одногодинний прохід. Новики, а перед ними “кандидати” (так називалися необлечені ще в монашу рясу) виходили з монастиря в мовчанні і йшли тією стежкою, що від криниці за стежкою вділ лісом йшла майже до села чи міста Добромиля. Громадка цих тридцять кількох молодих людей, що в мовчанні і глибокому скупленні проходила через ліс, була б робила немале враження на людей, наколи б були її стрічали. Але Добромильський монастир побудований на такому безлюдному місці, що, переходячи з новіціятом в усіх напрямах навколишні ліси, я не пам’ятаю, щоб ми коли-небудь стрінули кого з людей”.

Цей лист, написаний у лютому 1944 р., за неповний рік до смерті митрополита, ще раз підтверджує, що приємні спогади з часів перебування у Добромилі А. Шептицький зберігав аж до глибокої старості.

У 1895 р. надано йому ще й посаду заступника настоятеля й бібліотекаря, а також учителя грецької мови. Наступного року одержав до того всього ще й посаду завідателя монастирською церквою.

Наступного року майбутній митрополит переїхав на нову посаду до Львова і 20 липня 1896 р. обійняв посаду ігумена Львівського монастиря.

Проте навіть і після від’їзду до Львова о. Андрей не перестає навідуватись на Добромильщину. Зафіксовано, що 10 серпня 1896 р. він відбув реколекції в Ляшках Мурованих недалеко Хирова, а з 1 по 30 листопада 1897 провів місячні реколекції у Добромилі.

——————————–

1 Софія з Фредрів Шептицька (20.05 1837, Львів–14.04 1904, Прилбичі) – письменниця, художниця, донька польського письменника Олександра Фредра.

2 О. Генрик Яцковський, 1834–1905, провінціал єзуїтів у Галичині (1881–1887), засновник і ректор Єзуїтської колегії в Хирові (1887–1891), духівник родини Шептицьких.

3 Гожак Алоїзій (1824, Прага – 1900, Хирів) – філософські й теологічні студії закінчив у Франції, висвячений 1857 р., професор у колегіях ОО. єзуїтів в Тернополі й Хирові, знавець латини, французької й німецької мов.

4 Лев XIII (Джоакіно Печчі) (1810–1903). З 1837 – домашній прелат Папи, 1843 – папський нунцій у Брюсселі, 1853 – кардинал, 1878 після півтораденного конклаву обраний Папою. Автор численних енциклік, відкрив ватиканський архів для вжитку вчених, установив біблійну комісію. Планував створення Патріархату для українців з осідком у Львові.

5 О. Каспер Щепковський народився 1 січня 1823 р. у Томашівцях коло Калуша, вчився в єзуїтських колегіях у Бучачі й Тернополі. Висвятився в 1851 р у м. Ляваль у Франції. В 1882–1897 рр. працював над реформою Чину василіан, будучи ігуменом у Добромилі. Помер 1899 р. у Кракові.

6 Войцех Марія (Адальберт) Баудісс – народився 14 квітня 1842 р. в Боянах на Буковині. Початкову освіту здобув у Львові. Висвячений 20 вересня 1871 р. у Вавельській катедрі. 12 вересня 1856 р. вступив до новіціату в Баумгартенбезі (Австрія). У 1858-1864 рр. вивчав риторику і філософію у Старосельській колегії. У 1864–1869 рр. – учитель грецької, латинської, французької й німецької мов у Тернопільській єзуїтській колегії. У 1869-1873 рр. працює у Краківській колегії. У 1873–1884 рр. – соцій (помічник магістра новіціату) о. Г. Яцковського. Після Добромиля працював у Єзуїтській колегії в Хирові. Помер 1926 р. у Старому Селі.

7 За тогочасним східним звичаєм монах, змінюючи ім’я на законне, обирав таке, яке починалося з тієї самої букви, що й його хресне ім’я.

8 Далматика – (від римської провінції Далмація) – деталь літургійного одягу католицького клірика. Верхня розшита риза. Головний літургічний одяг католицьких дияконів.

9 Юліан Пелеш (3.01.1843-10.01.1896) – церковний діяч, богослов. Навчався у гімназіях Пряшева та Перемишля, здобув богословську освіту у Відні (1867 р.). У 1870стає доктором богослов’я. З 1872 р. – викладач богослов’я в Перемишлі. У 1874 р. – ректор духовної Семінарії у Відні. У 1885 р. призначений єпископом Станіславівської єпархії (тепер Івано-Франківськ), з 1891 р. стає перемиським єпископом. Уділив священичі свячення Андрею Шептицькому (3.09.1892).

10 Діонісій Ткачук – (09.11 1867, Княгинів –24.01 1944, Рим) — український церковний діяч, василіянин, вихователь молодих ченців-василіян. Навчався у Станіславові (1874–1883). До Добромильського монастиря вступив 17.07.1883, де відбув новіціат та курси гуманістики (1885–1886). Пізніше працював на різних посадах у багатьох монастирях Чину.

 Павло Теліш