Їхати у розжарених маршрутках, із знайомими і не. Зі спальним мішком і кериматом, з мінімумом грошей і максимумом мрій-надій. З кильками в томаті і кілограмом огірків з городу. Сама незчулася, як стала дамою фестивальною. Бажання почути музику ту, що 2 роки тому, робила життя радісним, побачити виконавців, що постаріли тілом, але не духом.

Сонце на стінах і сонце на стелі…буде і через 20 років теплим. А зорі в Чорнім морі – світитимуть і пропливатимуть кролем, навіть коли нікому буде на них дивитися. Бачити людей, що кожного літа мандрують від враження до враження, є радіснішим, ніж щоденні зустрічі з «друзями».

Зустрічати людей з якими говорив 1 день, а знаєш ніби ціле життя. Усвідомлювати, що 1 день це і є повноцінне життя, усвідомлювати, що завтра – абстрактне поняття(його може не бути, його може не стати, статись не так, статись не для тебе…)

А ще, якщо у поле з будяками, запустити купу людей – будяки зникнуть. Рослини не витримають вагу тисячі ніг, вони здаються, висихають, перестають колоти, і щезають. Можливо і в нашій країні так буде. Ноги і мозок об’єднаються і знищать колючки, що мішають жити, жити на своїй, Богом даній українській землі. Читати вірші Франка, писати власні вірші, слухати свою музику, слухати своє серце. Жити…

І ми живемо. В палатках. Тамуємо спрагу холодною водою з криниці, простуджуємо горло, перегріваємося від вранішніх снів. Знаходимося і губимося серед натовпу, знову знаходимося(слава київстару та діджусу). Тримаємося за руки і за землю, направду так легко втратити і те і інше. А ще солені губи… Я люблю своє життя. Люблю людей які приходять і виходять з нього.

Бо що є кращим за ніч біля вогню? Яка розмова є теплішою, ніж та що в 04 ранку? Який біль є приємніший ніж той що в ногах, після ночі танців? Купа гарного люду біля вогню, гітара і барабани, алкоголь і дими, сірі тумани, і заходи сонця. Босі ноги, брудна і холодна річечка, обпечені плечі і ніс, пензлики і фарби, тверда морква і гамак у лісі. «Старенький трамвай» на сцені, нові зустрічі і нові почуття. Приблизно таке, далеко не тільки таке.

Кілька світлин добромильської гуртівки з Нагуєвич.

Прибуття на фестиваль, 26 липня. На фестивалі тільки кілька наметів. Добромильське наметове містечко розбите.
Перша ніч і захід сонця у Нагуєвичах.
П’ятниця, 27 липня. Гурт поповнився учасниками. Плакат, як географія нашої ватаги.
Кількість учасників зросла до 20 чоловік, кількість наметів – 8.
Стежками Івана Франка. Відвідування музею та садиби письменника.

Останній недільний ранок на Франко Фесті. 

Андріана Процишин

 

Facebook коментарі

RelatedPost

Теги: